Даніель Коул - Кат

© Daniel Cole, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Середа, 6 січня 2016 року. 9:52

– Бога не існує. Це факт.

Старша інспекторка-детектив Емілі Бакстер дивилася на своє відображення у дзеркальному вікні кімнати для допитів й очікувала якоїсь реакції на цю непопулярну істину від тих, хто її підслуховував.

Нічого.

Вона мала жахливий вигляд: не на тридцять п’ять років, а на всі п’ятдесят. Її верхню губу тримали вкупі товсті чорні стібки шва, які натягувалися щоразу, коли вона говорила, і нагадували їй про те, що вона воліла б забути, як нове, так і старе. Подряпана шкіра на лобі вперто не хотіла гоїтися, поламані пальці скріплювала липка стрічка, а під її вологим одягом ховався від людських очей іще десяток ушкоджень.

Бакстер із демонстративно знудженим обличчям повернулася до двох чоловіків, що сиділи за столом навпроти неї. Ніхто з них не заговорив. Вона позіхнула й почала гратися зі своїм довгим темним волоссям, проводячи нечисленними робочими пальцями крізь запорошені пасма, що злиплися від триденної дози сухого шампуню. Бакстер геть не обходило, що її остання відповідь явно образила спецагента Сінклера – показного лисого американця, який тепер шкрябав щось на аркуші спеціального паперу для нотаток із вигадливою «шапкою».

Еткінс, координатор столичної поліції, не справляв жодного враження поряд із дженджуристим іноземцем. Попередні п’ятдесят хвилин Бакстер здебільшого намагалася збагнути, який колір первісно мала його бруднувато-бежева сорочка. Краватка вільно висіла в нього на шиї, ніби її пов’язав якийсь кат-філантроп. Кінець краватки теліпався, не прикриваючи свіжої плями від кетчупу.

Урешті-решт Еткінс сприйняв це мовчання як підказку, що йому треба заговорити.

– Це, напевно, стало приводом для доволі цікавих розмов зі спецагентом Рушем, – почав він.

Із його ретельно виголеної голови по скроні стікав піт. Винні в цьому були світильники над ними та обігрівач у кутку, який дмухав гарячим повітрям і вже зробив із чотирьох пар засніжених слідів на лінолеумі брудну калюжу.

– Тобто? – перепитала Бакстер.

– Тобто, згідно з його особовою справою…

– До біса його особову справу! – втрутився Сінклер. – Я колись працював разом із Рушем і достеменно знаю, що він був ревним християнином.

Американець швидко погортав теку з охайним покажчиком ліворуч від себе й дістав документ, оформлений рукою самої Бакстер.

– І ви також, якщо вірити заяві на здобуття вашої поточної посади.

Він зазирнув Бакстер у вічі, насолоджуючись тим, що ця скандальна жінка суперечить сама собі; можна було подумати, ніби тепер, коли він довів, що вона дійсно поділяє його переконання й просто намагалася його спровокувати, рівновагу в світі відновлено. Однак Бакстер так і не втратила знудженого вигляду.

– Я усвідомила, що назагал люди є ідіотами, – почала вона, – і чимало з них помилково вважають, буцімто бездумна легковірність і потужний моральний компас якимось чином пов’язані. По суті, я хотіла підвищення платні.

Сінклер із відразою похитав головою, наче не вірячи власним вухам.

– Отже, ви збрехали? Це не зовсім підтверджує ваші слова про потужний моральний компас, еге ж?

Він натягнуто всміхнувся й записав іще дещо.

Бакстер знизала плечима:

– Зате це достобіса говорить про бездумну легковірність.

Сінклер перестав усміхатися.

– Ви чомусь намагаєтеся мене навернути? – спитала вона, не в змозі не зачепити норову свого допитувача. Через це він звівся на ноги й навис над Бакстер.

– Старша інспекторко, загинула людина! – проревів він.

Бакстер не відсахнулася.

– Багато людей загинули… внаслідок того, що сталося, – пробурмотіла вона, а тоді заговорила з отрутою в голосі: – А ви чомусь неначе заповзялися змусити всіх гайнувати час на тривогу через єдину людину, яка на це заслужила!

– Ми питаємо про це, – втрутився Еткінс, намагаючись розрядити ситуацію, – тому що поряд із тілом було знайдено певні докази… релігійного характеру.

– Які міг залишити хто завгодно, – сказала Бакстер.