Даніель Коул: Кат

ШКОДА, ЩО ТИ ЙДЕШ!

На столі поряд із ним стояло кілька черствих пончиків із супермаркету, чиє триденне перетворення з несмачних на неїстівні засвідчували різні наліпки з написами «знижка».

Хрипка утрирувана погроза детектива-шотландця врізати Сандерсові по пиці перед відставкою супроводжувалася ґречним сміхом.

Тепер усі з цього сміялися, проте через останній інцидент довелося реконструювати ніс одній людині, провести два дисциплінарних слухання, а Бакстер мусила не одну годину заповнювати бланки.

Бакстер ненавиділа таке – такі ніякові, такі фальшиві, такі нудні проводи після десятиліть служби з безліччю вкрай небезпечних ситуацій, від якої йому зостанеться на пам’ять безліч жахливих спогадів. Вона стала ззаду, всміхаючись, аби підтримати друга, і з любов’ю глипаючи на Фінлі. Він був останнім її справжнім союзником у цьому місці, єдиним товариським обличчям, яке тут залишилось, а тепер ішов геть. Вона ж навіть листівки йому не купила.

Задзвонив її робочий телефон.

Бакстер зігнорувала його, дивлячись, як Фінлі марно намагається вдати, ніби віскі, на яке вони скинулися для нього, є його улюбленим.

Його улюбленим віскі був «Jameson» – як і в Вульфа.

Бакстер відволіклася. Згадала, як оплатила Фінлі випивку, коли вони востаннє побували десь разом задля розваги. Відтоді минув майже рік. Він сказав їй, що ніколи не розкаювався у відсутності честолюбства. Попередив її, що посада старшого інспектора-детектива не для неї, що їй буде нудно, вона біситиметься. Вона не послухала, бо Фінлі не міг зрозуміти: вона шукає не так підвищення, як розради, зміни, виходу.

У її кабінеті знову задзвонив телефон, і вона люто зиркнула на свій стіл. Фінлі читав варіації на тему «Шкода, що ти йдеш», наґрамуздляні на листівці з мультяшними посіпаками (хтось помилково вирішив, що Фінлі – їхній фанат).

Бакстер поглянула на годинник у себе на руці. Їй було вкрай потрібно хоч раз закінчити у пристойний час.

Реготнувши й відклавши листівку, Фінлі розпочав своє задушевне прощання. Він планував висловитись якомога коротше, бо ніколи не полюбляв говорити на публіку.

– …А якщо серйозно, то дякую. Я валандався цим місцем, відколи воно було Новісіньким Скотленд-Ярдом… – Він зробив паузу, сподіваючись, що хоч одна людина та й засміється. Говорив він жахливо і щойно запоров свій найкращий жарт. Але все одно повів далі, бо знав, що далі буде тільки легше. – Це місце та люди в ньому стали для мене не просто роботою й колегами – ви стали для мене другою родиною.

Одна жінка в передньому ряду замахала віями, за якими виднілися сльози в її очах. Фінлі спробував усміхнутись їй так, щоб одночасно показати, що він поділяє її почування і здогадується, хто вона така. Він поглянув на своїх глядачів у пошуках єдиної людини, якій насправді призначалося його прощальне послання.

– Я мав щастя побачити, як кілька з вас виросли поряд зі мною, перетворившись із нахабних малих стажерів на, – тут він відчув, що йому самому защипало очі, – сильних, незалежних, красивих і сміливих молодих жінок… – і чоловіків, – додав Фінлі, побоюючись, що, можливо, щойно «виказав» самого себе. – Хочу сказати, що працювати разом із вами було дуже приємно і я справді вами пишаюся. Дякую.

Він прокашлявся й усміхнувся колегам, які зааплодували йому, а тоді нарешті зобачив Бакстер. Вона стояла поряд із столом у своєму кабінеті, зачинивши двері, й несамовито жестикулювала, розмовляючи з кимось телефоном. Фінлі знов усміхнувся, цього разу сумовито, тим часом як юрба розсіялася, зоставивши його самого, щоб зібратися з думками й востаннє звільнити приміщення.

Коли він почав прибирати фотографії, що роками висіли у нього на робочому місці, його загальмували спогади. Особливо захопило його думки одне зображення, пом’яте й вицвіле від часу – знімок різдвяної вечірки. На лисуватій голові Фінлі красувалася корона із крепованого паперу, що неабияк тішило його друга Бенджаміна Чемберса, який обняв однією рукою Бакстер. Це фото, напевно, було єдиним, де вона по-справжньому всміхалась. А збоку безславно програвав парі, за яким мав підняти Фінлі з землі, Вілл… Вульф. Обережно поклавши світлину в кишеню піджака, Фінлі закінчив збирати решту своїх речей.

На виході з офісу Фінлі завагався. Йому здавалося, ніби забутий лист, який він виявив у віддаленій частині своєї шухляди, належить не йому. Фінлі замислився, чи не залишити його, подумав, чи не порвати листа, але врешті-решт закинув його на дно своєї коробки з непотребом і попрямував до ліфтів.