Даніель Коул - Кат

Кертіс, зігнорувавши його, відкрила сумочку й дістала папку. Знайшла там низку збільшених фотографій і поклала їх на стіл перед Бакстер.

Раптом до неї дійшло, чому ці люди приїхали аж сюди, щоб побачитися з нею. Перше фото було знято знизу, з рівня вулиці. На тлі яскравого світла, що йшло від міста, вималювались обриси тіла, повислого між кабелями на сотню футів вище. Його кінцівки неприродно зігнулися.

– Ми ще не оприлюднювали цього, але жертву звали Вільям Фоукс.

Бакстер на мить затамувала подих. Їй і так уже було зле від того, що вона не їла, але тепер відчула, що може справді знепритомніти. Вона з дрожем у руці торкнулася викривленого силуету в обрамленні знаменитого мосту. Бакстер відчувала, як вони дивляться на неї, стежать за нею, можливо, знову засумнівавшись у її нечіткій версії подій довкола драматичного завершення вбивств «Лялькаря».

Кертіс із виразом цікавості на обличчі повела далі.

– Не той , – поволі проказала вона, потягнулася й прибрала з купки верхню фотографію, відкриваючи зроблений великим планом знімок оголеної жертви – огрядної й незнайомої.

Бакстер притиснула руку до рота, досі надто вражена, щоб відповісти.

– Він працював на інвестиційний банк П. Дж. Гендерсона. Дружина, двоє дітей… Але хтось явно хоче щось нам сказати.

Бакстер повернула собі самовладання достатньою мірою, щоб перебрати решту фотографій. На них було зображено труп у різних ракурсах. Одне ціле тіло, без швів. Чоловік п’ятдесяти з гаком років, роздягнутий. Його лівиця безвільно висіла, а на грудях у нього було старанно вирізано слово «приманка». Бакстер швидко перебрала інші фотографії, а тоді повернула їх Кертіс.

– Приманка? – запитала вона, глипаючи то на одного агента, то на другого.

– Можливо, тепер ви розумієте, чому ми вирішили, що ви маєте про це знати, – сказала Кертіс.

– Не зовсім, – відповіла Бакстер, стрімко повертаючись до норми.

Кертіс, явно вражена, повернулася до Ваніти.

– Я сподівалася, що ваше управління більше за інші хотітиме…

– Ви знаєте, скільки злочинів, що копіювали «Лялькаря», сталося у Британії за останній рік? – перервала її Бакстер. – Я знаю про сім, але я завзято намагаюся про них не дізнаватись.

– І це вас геть не бентежить? – запитала Кертіс.

Бакстер не розуміла, чому має витрачати на це жахіття більше часу, ніж на п’ять, які опинилися на її столі того ранку.

– Фрики такі фрики, – стенула вона плечима.

Руш мало не вдавився помаранчевим желейним немовлям.

– Послухайте, Летаніель Массе був украй розумним, винахідливим і плідним серійним убивцею. Інші – щонайбільше психи, які паплюжать мертвих, перш ніж їх відшукає місцева людина у формі.

Бакстер вимкнула свій комп’ютер і зібрала сумку, готуючись піти.

– Шість тижнів тому я віддала пакетик «Смартіс» трифутовій дитині в костюмі «Ляльки», яка прийшла просити цукерок із нагоди Гелловіну. Якийсь фіґляр у береті надумав зшити докупи частини тіла кількох різних мертвих тварин. Тепер ця хрінь – останнє поповнення в колекції Тейт Модерн [1] Галерея модерністського й сучасного мистецтва в Лондоні. ( Тут і далі прим. перекладача, якщо не зазначено інше. ) , і її з насолодою споглядають рекордні кількості таких самих фіґляристих і беретистих фіґлярів у беретах.

Руш засміявся.

– Якийсь хворий покидьок навіть знімає про це серіал. Тепер «Лялькар» на волі, повсюди, а нам просто доведеться із цим жити, – закінчила вона.

Бакстер повернулася до Руша, який тим часом вдивлявся у свій пакет із желейними немовлятами.

– Він не розмовляє? – спитала вона Кертіс.

– Він воліє слухати, – ущипливо відповіла Кертіс, неначе ексцентричний колега набрид їй, варто їм було пропрацювати разом лише тиждень.

Бакстер знову поглянула на Руша.

– Їх що, змінили? – нарешті пробурмотів він, напхавши до рота барвистих цукерок, а тоді усвідомив, що всі три жінки чекають, коли він долучиться до засідання.

Бакстер із подивом виявила, що агент ЦРУ розмовляє з бездоганним англійським акцентом.

– Що змінили? – спитала вона й уважно прислухалася: може, він придурюється, щоб її накрутити?

– Желейних немовлят, – сказав він, колупаючись у зубах. – Вони вже не такі на смак, як колись.

Кертіс знічено й роздратовано терла собі лоба. Бакстер підняла руки й нетерпляче поглянула на Ваніту.

– Мені треба в одне місце, – відверто заявила вона.

– Старша інспекторко, ми маємо підстави вважати, що це не просто чергове бездумне наслідування, – наполягла Кертіс, показавши на фотографії в намаганні повернути засідання в належне річище.