Даніель Коул: Кат

– Гаразд. – Бакстер набула гнівного вигляду. – Я відповім.

Замислилася, що їй відповісти, а тоді перехилилася через стіл, зазирнувши американцеві в очі.

– Бога… не… існує, – самовдоволено всміхнулася вона.

Еткінс пожбурив ручку через увесь стіл, а Сінклер підвівся, гепнувши металевим стільцем об підлогу, і вилетів з кімнати.

– Незла робота, – втомлено зітхнув Еткінс. – Дякую за співпрацю , старша інспекторко-детективе. Тепер ми закінчили.

Середа, 2 грудня 2015 року. 6:56

Замерзла річка рипіла й тріщала так, неначе переверталась уві сні під іскристою столицею. Велика земля тимчасово возз’єдналася з острівним містом, і різні судна, застряглі в кризі й забуті, мало-помалу тонули в снігу.

Сонце, поволі зійшовши над захаращеним обрієм і омивши міст жовтогарячим світлом, кинуло різку тінь на лід унизу; у снігу, під показною аркою, утворився справжній дротяний каркас, павутиння ниток, у які за ніч дещо втрапило.

Сонце затьмарювало розбите тіло Вільяма Фоукса, яке заплуталося, скорчилося й повисло, наче муха, що розірвалася на шматки у відчайдушних намаганнях вирватися на волю.

Вівторок, 8 грудня 2015 року. 6:39

До вікон Нового Скотленд-Ярду прилипла ніч; міські вогні за ними здавалися розмитими через шар згущеної пари.

Якщо не брати до уваги двох коротких походів до вбиральні й відвідин шухляди з канцелярським начинням, Бакстер не покидала свого кабінетика завбільшки з шафку у відділі вбивств та інших серйозних злочинів, відколи приїхала вранці. Вона пильно дивилася на вежу з документів на краю свого столу, що ледве трималася над кошиком для зужитого паперу, і їй довелося побороти всі свої природні поривання, щоб не підштовхнути вежу в потрібний бік.

У свої тридцять чотири роки вона стала однією з наймолодших жінок в історії столичної поліції, призначених на посаду старшого інспектора, однак це стрімке сходження кар’єрними сходами було для неї неочікуваним і не принесло їй великої радості. Як звільнення цієї керівної посади, так і її подальше несподіване підвищення можна було пояснити лише справою «Ляльки» й тим, що Бакстер минулого літа затримала горезвісного серійного вбивцю.

Попередній старший інспектор, Терренс Сіммонс, був змушений піти у відставку через проблеми зі здоров’ям. А всі підозрювали, що вони загострилися, коли комісар пригрозив звільнити його, якщо він раптом відмовиться піти добровільно; то був звичний, рефлекторний жест про розчароване людське око – все одно що принести в жертву невинну істоту на догоду вічно розгніваним богам.

Бакстер поділяла думку своїх колег: їй було огидно бачити, як із її попередника зробили цапа-відбувайла, та все-таки стало легше на душі від того, що це сталося не з нею. Вона навіть не думала подавати заяву на нову вакансію, доки комісар не сказав їй, що ця робота дістанеться їй, якщо вона захоче.

Бакстер оглянула свою камеру з ДСП, оздоблену брудним килимом і побитою шафкою-картотекою (хто знає, які важливі документи поховані в тій нижній шухляді, що її вона досі не спромоглася висунути?), і замислилась, про що, чорт забирай, вона тільки думала.

У головному офісі здійнявся радісний крик, але Бакстер навіть не зауважила цього звуку, бо повернулася до письмової скарги на детектива Сандерса. Його звинувачували у вживанні ненормативної лексики на адресу сина скаржника. У Бакстер викликало сумнів лише одне в цій заяві – відносна м’якість ужитого слова. Вона почала набирати офіційну відповідь, посередині процесу втратила волю до життя, зіжмакала скаргу й пожбурила її кудись у бік сміттєвого кошика.

У двері несміливо постукали, а тоді всередину забігла боязка офіцерка. Вона підібрала папери, якими Бакстер трохи (і не зовсім трохи) не влучила в кошик, і закинула їх туди, а тоді продемонструвала блискучі навички гри у «Дженгу», увінчавши нестійку вежу з паперів ще одним документом.

– Дуже прошу, вибачте, що потурбувала, – сказала офіцерка, – та детектив Шоу зовсім скоро виголосить промову. Я подумала, що ви, можливо, захочете її почути.

Бакстер голосно вилаялася й опустила голову на стіл.

– Я тут! – простогнала вона, запізніло нагадавши собі про це.

Нервова панянка ніяково зачекала на подальші вказівки. За кілька секунд, не знаючи достоту, чи не заснула ще, бува, Бакстер, вона тихенько покинула приміщення.

Бакстер, зіп’явшись на ноги, вийшла в головний офіс, де довкола столу детектива сержанта Фінлі Шоу вже зібрався натовп. До стіни приліпили офісним пластиліном двадцятирічний плакат, який Фінлі сам купив якомусь давно забутому колезі: