Даніель Коул - Кат

Двоє чоловіків перезирнулися. Вона здогадалася, що це означає: вони дечого їй не розповідають.

– Ви маєте якусь інформацію про поточне місцеперебування спецагента Руша? – запитав її Сінклер.

Бакстер шумно видихнула.

– Наскільки мені відомо, агент Руш мертвий.

– Ви справді хочете грати в це саме так?

– Наскільки мені відомо, агент Руш мертвий, – повторила Бакстер.

– Отже, ви бачили його ті…

Докторка Престон-Голл, психіатриня-консультантка столичної поліції й четверта людина, яка сиділа за маленьким металевим столиком, голосно прокашлялася. Сінклер замовк, уловивши негласну пересторогу. Відкинувся на спинку стільця й показав жестом на дзеркальне вікно. Еткінс нашкрябав щось у своєму зачуханому блокноті й пересунув його на той бік столу, до докторки Престон-Голл.

Докторка була презентабельною жінкою трохи за шістдесят. Її дорогі парфуми вже обернулися на звичайний квітковий освіжувач повітря, нездатний замаскувати непереборний запах мокрого взуття. Вона без жодних зусиль поводилася владно й чітко дала зрозуміти, що завершить допит коли завгодно, якщо їй раптом видасться, ніби запитання згубно впливають на відновлення її пацієнтки. Вона поволі взяла заляпаний кавою блокнот і прочитала послання з виглядом шкільної вчительки, яка перехопила таємну записку.

Докторка вже промовчала майже цілу годину і явно не відчувала потреби порушити мовчання тепер, обмежившись простим кивком Еткінсові у відповідь на написане.

– Що там написано? – запитала Бакстер. Докторка її проігнорувала. – Що там написано? – повторила вона й повернулася до Сінклера. – Ставте своє запитання.

Сінклер неначе опинився на роздоріжжі.

– Ставте своє запитання, – вимогла Бакстер.

– Емілі! – різко сказала докторка. – Не кажіть ані слова, містере Сінклере.

– Та можете й сказати це, – зухвало промовила Бакстер. Її голос заповнив собою маленьке приміщення. – Станція? Ви хочете спитати мене про станцію?

– Цей допит завершено, – оголосила докторка Престон-Голл і підвелася.

– Спитайте мене! – перекричала її Бакстер.

Відчуваючи, що йому вислизає з рук останній шанс дістати відповіді, Сінклер вирішив не здаватись, а про наслідки замислитися вже згодом:

– Згідно з вашою заявою, ви вважаєте, що спецагент Руш був серед мертвих.

Докторка Престон-Голл роздратовано підняла руки.

– Це не запитання, – сказала Бакстер.

– Ви бачили його тіло?

Сінклер уперше побачив, як Бакстер вагається, проте її ніяковість принесла йому не втіху, а почуття провини. В неї затуманились очі: його запитання змусило її знову замкнутися, на мить занурившись у минуле.

Коли вона нарешті зашепотіла у відповідь, її голос здригнувся:

– Якби бачила, то не здогадалася б про це. Хіба ні?

Знову напружене мовчання. Всі замислилися про те, як сильно бентежить ця проста репліка.

– Яким він вам здавався? – бездумно запитав Еткінс, коли тиша стала нестерпною.

– Хто?

– Руш.

– У якому розумінні? – спитала Бакстер.

– Емоційний стан.

– Коли?

– Коли ви востаннє його бачили.

Вона на мить замислилася, що відповісти, а тоді щиро всміхнулася:

– Йому стало легше.

– Легше?

Бакстер кивнула.

– Ви говорите так, ніби любите його, – продовжив Еткінс.

– Не надто. Він був розумною людиною, компетентним співробітником… хоча мав очевидні вади, – додала вона.

Її величезні карі очі, підкреслені темною косметикою, стежили за Сінклером в очікуванні реакції. Він закусив губу і знову позирнув на дзеркало, неначе проклинаючи когось за склом за таке непросте завдання.

Еткінс вирішив завершити допит сам. Тепер у нього під пахвами були темні плями від поту, і він не помічав, що обидві жінки тишком-нишком відсунули свої стільці на кілька дюймів, аби врятуватися від запаху.

– Ви наказали цілій команді обшукати будинок агента Руша, – сказав він.

– Так.

– Отже, ви йому не довіряли?

– Ні.

– І зараз уже нітрохи йому не віддані?

– Абсолютно не віддана.

– Пам’ятаєте останнє, що він вам сказав?

Бакстер явно стривожилася:

– Ми закінчили?

– Майже. Будь ласка, дайте відповідь на запитання. – Він сів, занісши ручку над записником.

– Я хотіла б негайно піти, – сказала Бакстер лікарці.

– Звісно, ви можете піти, – різко відповіла докторка Престон-Голл.

– Є якась причина, з якої ви не можете спершу відповісти на це просте запитання? – Сінклерові слова розійшлися по кімнаті звинуваченням.