Даніель Коул - Кат

Бакстер припускала, що їй варто було повернутись, але зрозуміла, що дивовижно розслабляється, споглядаючи, як ніч поглинає залишки дня і вікна в місті спалахують одне за одним, наче чарівні вогники. Перед стіною тепла з її легень вирвалося замерзле зітхання, а коли вона знову зайшла досередини, її зустріли музика й бурхливий сміх.

Руш і Кертіс стояли серед великої компанії біля барної стійки. Найгаласливіша людина в компанії розповідала історію за участю свого педантичного колеги, тим часом як Кертіс слухала і збентежено всміхалася.

– …Тож вона вилітає з цього нікудишнього багатоквартирного будинку, буквально з голови до п’ят укрита білим порошком. Однією рукою тягне за шию дилера, у другій несе такого маленького шотландського песика.

Усі ґречно засміялися, тим часом як він зробив добрий ковток зі своєї пляшки.

– Стоять телекамери, всі сусіди надворі, з телефонами. Навіть гелікоптер над головами завис. І що ж вона робить?

Він поглянув на Руша так, ніби справді очікував, що той вгадає, на котрій із нескінченних можливостей, які їй надавала свобода волі, зупинилася Кертіс.

Руш знизав плечима.

– Вона підходить просто до нашого тепер уже помічника директора, опускає сердешну тварину йому на руки, обсипає його порошком і каже: «Собаку я візьму собі!»

Усі колеги Кертіс нестримно засміялись.

– А! А-ха, – натужно засміявся з замисленим виглядом Руш.

– Розумієте, цей хворий гівнюк намагався згодувати собаці всі два кілограми, але почув, що сирени наближаються. Босові довелося всю ніч сидіти у ветеринарці, доки собака не посрав доказами! – Він поглянув Рушеві просто в очі: – І вгадайте, як вона його називала.

Коротка тиша. Він знову це робить. Руша неабияк спокушала можливість пояснити те, чого він аж ніяк не міг знати, не будучи екстрасенсом, а якби він ним був, це означало б, що він узагалі міг уникнути цієї ніякової розмови.

– Кокс… Кокаїн… Гм-м-м… Ко-Канін? – спробував він.

У відповідь пролунала лише неприємна тиша.

– Порошок, – сказав чоловік так, ніби Руш щойно дав йому ляпаса. – Вона називала його Порошок.

Помітивши наближення Бакстер, Руш відпросився й помчав її перехоплювати.

– Я куплю вам напій, – сказав він і провів її до іншого кінця бару.

Сперечатися вона не збиралася.

– Червоне вино.

– Маленьке? Велике?

– Велике.

Руш зробив замовлення за них обох.

– Знаєте, мене дуже зачепило, коли я побачив кадри вбивства тієї офіцерки, – сказав він, поки вони чекали на повернення бармена. – У мене чи не більшу огиду викликає те, як ненасильницьки це було… Я, звісно, не хотів, щоб вона страждала, – швидко додав він. – Просто…

– Це було надто легко, – договорила за нього Бакстер. Вона почувалася точнісінько так само. – Просто обрати людину на вулиці, яку завгодно, досить сильно вдарити по голові будь-чим, що лежить під рукою, і втекти.

– Так, – кивнув Руш, передаючи барменові свою кредитку. – Вона не мала жодних шансів, еге ж? Це просто було надто випадково… спонтанно.

Вони надпили свої напої.

– Ми з Кертіс уранці відвеземо вас до аеропорту, – сказав він Бакстер.

– У цьому немає потреби.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Галерея модерністського й сучасного мистецтва в Лондоні. ( Тут і далі прим. перекладача, якщо не зазначено інше. )