Даніель Коул: Кат

– Пішак? – запитала Бакстер, уже знаючи відповідь.

– Напевно, вкривав шрами вогнетривким лаком абощо, – сказав Блейк і перевів ліхтарик на те, що залишилося від іншого тіла. – Те саме з жінкою на пасажирському місці: гола до пояса, досі більш-менш читається слово «приманка». Наче свіже. На ній наш службовий ремінь і чорні черевики, тож ми певні, що це констебль Керрі Коулман. Це її патрульна машина, а трохи більше години тому сповістили, що вона не відповідає на виклики по радіо.

Позаду Блейка щось хруснуло. Він озирнувся й побачив, як Сандерс підіймає стрічку, пропускаючи криміналістів.

– Ось і криміналісти надійшли, – повідомив він Бакстер. Устав і відійшов від машини. – Може, розповісти вам, що вони знайдуть?

– Ні. Там із хвилини на хвилину буде Ваніта. Звітуйте їй. Я повернуся завтра.

– Гаразд.

– І ще одне, Блейку…

– Так?

– Гарна робота.

Він вирішив зосередитися на похвалі, а не на здивованому тоні, яким Бакстер її висловила.

– Дякую.

Бакстер вирвала з записника обписану сторінку й приєдналася до решти команди в кабінеті Леннокс. Вона переповіла Блейків опис місця злочину, а відтак вони обговорили чітку закономірність, яка почала вимальовуватися. Тепер убивства у Британії повторювали вбивства в США, тільки з запізненням: із кожного боку Атлантики знайшлося по одній жертві, пов’язаній із «Лялькою», а тепер і там, і там були мертві поліціянти.

– Мені треба туди повернутися, – сказала вона Леннокс. – Я не можу сидіти тут, коли людей убивають у мене на порозі.

– Цілком розумію, – люб’язно відповіла Леннокс, радіючи поважному приводу відіслати Бакстер назад раніше, ніж очікувалося.

– Справа та сама, – відзначив Руш, – незалежно від того, тут ви її розслідуєте чи там.

– Я не можу залишатися тут.

– Я накажу комусь організувати переліт, – пообіцяла Леннокс, поки хтось інший не спробував умовити Бакстер не їхати.

– Сьогодні ввечері?

– Я зроблю все, що зможу.

– Дякую.

– Ні, старша інспекторко, – відповіла Леннокс, простягнувши їй руку, – це вам треба дякувати.

Бакстер забронювали квиток на літак назад до Британії на наступний ранок. У другій половині дня вона кілька разів розмовляла з Ванітою та двічі – з Едмундсом. Навіть залишила повідомлення на автовідповідач Томасові, сказавши, що повертається додому, і завдяки цьому відчула себе неймовірно відкритою й уважною партнеркою.

Попри труднощі з ідентифікацією спалених решток, лондонська команда швидко з’ясувала, як звали вбивцю констебля Коулман: Патрік Пітер Ферґус. Його неушкоджений мобільний телефон витягнули з залишеного наплічника.

Система стеження в реальному часі GPS, за допомогою якої диспетчери направляють ресурси на місця інцидентів, показала, що машина Коулман зробила незаплановану зупинку на Спрінґ-Ґарденс. Відтак, коли вони знали час і місце, їм зіграла на руку популярність у столиці систем стеження, про яку часто дискутували. Певні деталі нічим не примітного вбивства зафіксували дев’ять окремих камер стеження.

Сивочолий пан у джинсах, сорочці «поло» і з пакетом у руці йшов уздовж Вайтголлу. Поки він стояв на перехресті, під світлофором зупинилася патрульна машина констебля Коулман. Замість перейти дорогу, чоловік підійшов до автівки й постукав у її вікно, а тоді з приємною усмішкою показав на тихий провулок.

Через будівельні роботи обабіч дороги пішоходів там стало менше, а тому ніхто не бачив, як чоловік спокійно нагнувся, щоб підібрати цеглину. А тоді, щойно констебль Коулман вийшла зі своєї машини, вдарив її один раз по лобі й переніс до пасажирського сидіння. Завдяки різним камерам вони змогли розгледіти, що відбувалося всередині автівки; ніж, вогнетривка оболонка, пляшка з бензином – усе це було сховано в пакеті, який чолов’яга безневинно ніс крізь юрби людей.

Завершивши дзвінок до одного з детективів нічної зміни, Бакстер здригнулася. Ваніта найперше призначила пресконференцію, на якій слід було назвати їхню вбиту колегу, хоча поза тим нічого нового не сталося. Технарі прочесали відшуканий телефон, але не знайшли нічого суттєвого. Очевидно випадковий характер убивства, зображеного на відео, вказував на те, що зв’язків із констеблем Коулман шукати не треба. Вона просто опинилася не в тому місці не в той час, надала можливість для дій людині, яка прагнула вбити поліціянта.

Бакстер стояла під пабом «Рід-Стріт» у Трайбека. Цей затишний, старомодний бар славився як улюблений заклад агентів ФБР і тому був одним із найтихіших закладів у місті. Колеги вмовили Кертіс випити з ними наприкінці зміни. Вона, своєю чергою, натиснула на почуття провини Бакстер і Руша, щоб вони теж пішли з ними.