Даніель Коул - Кат

– Сандерсе, ви можете надати мені оперативне зведення? – спитала Бакстер із того боку Атлантики.

Бакстер знайшла собі вільний стіл і взяла ручку й папір.

– Абсолютна срань, – стисло відповів Сандерс. – Бачили, яка ниньки погода в Лондоні? Чортівня. Ми не бачимо власних рук у себе під носом. До мене підкрадаються люди верхи на конях – виринають із туману і стають дибки; тут, блін, якась «Сонна Лощина».

– Ви убезпечили місце злочину? – спитала Бакстер.

У неї в телефоні заверещала пронизлива сирена.

– Вибачте, стривайте… – Сандерсів голос віддалився. – О, шикарно! Ще одна поліційна машина! І чого ви сподіваєтеся досягти такого, чого не змогли досягти інші двадцять підрозділів?.. Ага, чиє б нявчало!

– Сандерсе!

– Так, звиняйте.

– Ви убезпечили місце злочину?

– Ну, сюди першими приїхали пожежники, і вони зробили своє діло. Але так, ми повісили стрічку, якої ніхто не бачить.

– Які там у вас ресурси?

– Та всі, зарази. Все що треба: дві пожежні машини, мінімум три карети швидкої. Поліційні машини я перестав рахувати, коли їх було вже більше десятка. Поговорив із якимось хлопакою з MI5, із королівськими кіннотниками, тут навіть якийсь зоозахисник пробігав. Вочевидячки, десь ходять криміналісти, та ми їх іще не знайшли.

– Просто стережіть місце злочину. Невдовзі туди приїде Ваніта, – сказала йому Бакстер. – Блейк із вами?

Вона однаково не любила їх обох, але зазвичай витягала більше відомостей із Блейка.

– Ага, секундочку… Блейку! Шефиня хоче з тобою побалакати… Ага, з тобою . Нащо ти зачісуєшся? Вона тебе не бачить… Та навіть я тебе не бачу!

На тому кінці лінії залунав тріск.

– Шефине! – озвався Блейк, відчуваючи, як йому до щоки липне волога з холодного екрана, і вдивляючись у ясне нічне небо. На нього найшло якесь фантастичне відчуття – наче він видерся кудись високо над безладом унизу і пробив головою хмаринку.

– Підійдіть до місця злочину і скажіть мені, що саме ви бачите.

Ілюзія зруйнувалася, Блейк виконав вказівки і проліз під стрічкою, якою вони оточили обвуглений кістяк машини. Він увімкнув ліхтарик, і його розсіяне світло різкіше окреслило темний дим, що досі виходив із решток автівки, здіймаючись угору, щоб забруднити гірку ніч, і заплутуючись у пасмах білого диму.

– Гаразд. Я на Мелл, там, де палац. Практично посеред дороги стоїть одна поліційна машина, повністю вигоріла. – Коли він підійшов ближче, в нього під ногами захрустіли й затріщали бите скло та пластикове оздоблення. – Два трупи, на водійському й пасажирському місцях. Свідок бачив, як із машини виходив дим, коли вона від’їхала від Трафальґарської площі. Кілька секунд – і вона обернулася на пекло.

Тут Блейк за звичайних обставин негарно пожартував би чи зробив би недоречне зауваження, та через поєднання моторошної атмосфери, значущості четвертого вбивства, скоєного невідомими людьми, і гротескної сцени в себе перед носом несподівано вирішив повестися професійно. Просто взяв і захотів добре виконати свою роботу.

– Як близько вона під’їхала до палацу? – спитала Бакстер.

– Не так уже й близько. Я сказав би, що ми пройшли десь із дві третини відстані, але дорога тут довга й стара. Однак, на мою думку, слід вважати, що цього вони й хотіли – просто вогонь поширився надто швидко.

– Розкажіть мені про трупи.

Він знав, що це скоро станеться. Усі дверцята були відчинені: пожежники дивилися, чи немає всередині когось іще. Блейк прикрив носа і став навколішки поряд із обвугленими рештками.

– Вони, гм… із ними все погано. – Його знудило, але він нічого не виблював. – Господи. Запах… – Блейк відчув, що його знову нудить.

– Знаю, – співчутливо озвалася Бакстер. – Що ви бачите?

Із оголеної ходової частини автівки досі крапала брудна від сажі вода, що замерзала схожими на дьоготь калюжами довкола його ніг. Він посвітив ліхтариком «Маґлайт» усередину машини.

– Однозначно відчувається запах бензину. Бензину багато. Може, то лише паливний бак, але, зважаючи на те, що казали свідки, я підозрюю, що машина була облита ним ізсередини. На водійському місці чоловік. Господи, я навіть не розумію, якого кольору в нього була шкіра. – Він навів ліхтарик на обвуглене тіло. Його світло нервово зависло над грудьми загиблого, а тоді впало на обличчя – тепер худе, як у скелета. – Майже шість футів на зріст, худий, голий до пояса. Все тіло повністю вигоріло, крім однієї зони на грудях – вона, здається, майже не постраждала.