Даніель Коул - Кат

– Ви маєте рацію, – погодилася Бакстер. – Це навіть не воно. Тут нічого не зшивали.

– Сталося ще одне вбивство, – голосно й різко заявила Кертіс, а тоді знову заговорила професійним тоном. – Два дні тому. Місце було… підхоже в тому розумінні, що ми змогли спинити витік відомостей до ЗМІ, принаймні тимчасово. Але ми не очікуємо, що справді зможемо замовчувати від усіх інцидент такого, – вона поглянула на Руша, чекаючи на допомогу, але не дочекалася, – характеру довше, ніж іще один день.

– …від усіх ? – скептично перепитала Бакстер.

– У нас є до вас одне маленьке прохання, – сказала Кертіс.

– І одне велике, – докинув Руш, який тепер, дожувавши свою порцію, розмовляв іще краще.

Бакстер насуплено поглянула на Руша, Кертіс зробила те саме, а тоді Ваніта сердито зиркнула на Бакстер, перш ніж вона встигла обуритися. Руш сердито зиркнув на Ваніту просто для справедливості, тим часом як Кертіс знову повернулася до Бакстер зі словами:

– Ми хотіли б узяти інтерв’ю в Летаніеля Массе.

– То он чому задіяні і ФБР, і ЦРУ, – промовила Бакстер. – Убивство у Штатах, підозрюваний – британець. Що ж, відривайтесь як хочете, – знизала вона плечима.

– Звичайно, у вашій присутності.

– Однозначно ні. Я ніяк не можу вам там знадобитися. Ви можете й самі прочитати запитання з картки. Я у вас вірю.

Почувши цю саркастичну заувагу, Руш усміхнувся.

– Звісно, ми будемо раді допомогти вам чим зможемо. Чи не так, старша інспекторко? – сказала Ваніта, сердито округливши очі. – Наша дружба із ФБР і ЦРУ – це важливі відносини, які ми…

– Господи! – випалила Бакстер. – Гаразд. Я прийду й потримаю вас за руки. То що там за невеличке прохання?

Руш і Кертіс перезирнулись, і навіть Ваніта ніяково засовгалася, перш ніж хтось наважився заговорити.

– Оце … й було невеличким проханням, – тихо мовила Кертіс.

Бакстер, здавалося, була готова вибухнути.

– Ми хотіли б, щоб ви оглянули місце злочину разом із нами, – продовжила Кертіс.

– Фотографії? – напружено прошепотіла Бакстер.

Руш випнув нижню губу й заперечно похитав головою.

– Я вже погодила з комісаром відрядження до Нью-Йорка й переберу на себе ваші обов’язки, поки вас не буде, – повідомила їй Ваніта.

– А вони чималі, – роздратовано відповіла Бакстер.

– Я… якось упораюся, – сказала Ваніта, і з неї на мить спав професійний лоск.

– Це абсурд! Якого дідька ви гадаєте, що я могла б зробити свій внесок у геть не пов’язану з тією справу на іншому кінці світу?!

– А ми так не гадаємо, – чесно відповів Руш, обеззброївши своєю відповіддю Бакстер. – Це цілковите марнування нашого часу… Наших часів? Нашого часу?

Кертіс перехопила ініціативу в розмові:

– Здається, мій колега намагається сказати, що американська громадськість сприйматиме цю справу не так, як ми. Вона бачитиме вбивства «Лялькаря» тут, убивства «під Лялькаря» там і захоче побачити, як людина, що схопила «Лялькаря», полює на цих нових чудовиськ.

– Чудовиськ ? – перепитала Бакстер.

Тут настала черга Руша поглянути на колегу й закотити очі. Вона явно сказала більше, ніж планувала на цьому ранньому етапі; тиша, що запанувала у приміщенні, підказала Бакстер, що жінка знову насторожилася.

– Отже, все це – лише піар? – запитала Бакстер.

– Але, – всміхнувся Руш, – хіба ним не є все, що ми робимо, старша інспекторко ?

Вівторок, 8 грудня 2015 року. 20:53

– Привіт! Вибачайте, що так пізно, – гукнула Бакстер із передпокою, скидаючи з ніг черевики та входячи до вітальні. На холодному вітерці з-за дверей кухні прилинула ціла низка різних смачних запахів, а з динаміка айпода в кутку помуркував симпатичний голос якогось співака й автора пісень, якого того тижня піарив «Старбакс».

Стіл був накритий на чотирьох; миготливі чайні свічки наповнювали кімнату світло-помаранчевим сяйвом, яке підкреслювало неслухняне руде волосся Алекса Едмундса. Її довготелесий колишній колега ніяково стояв без діла, тримаючи в руці порожню пляшку з-під пива.

Бакстер, хоч і сама була висока, мусила стати навшпиньки, щоб його обняти.

– Де Тіа? – спитала вона друга.

– Розмовляє телефоном із нянькою… знову, – відповів він.

– Ем? Це що, ти? – гукнув чіткий голос із кухні.

Бакстер змовчала. Вона була надто виснажена, щоб дозволити нав’язати собі допомогу з вечерею.

– У мене тут вино! – грайливо додав голос.