Даніель Коул - Кат

Вона поклала нерозкритий конверт на кавовий столик біля своїх ніг і спробувала зосередитися, тим часом як одному з Мокрих Бандитів підпалювали голову паяльною лампою. Бакстер відчувала запах його обпаленої плоті. Згадала, як швидко відповідна тканина може обвуглитись і померти, як людина кричить від болю, коли в неї згоряють нервові закінчення…

Чоловік у телевізорі вийняв хвору голову з унітаза, а тоді почав діяти далі так, ніби нічого не сталося.

Брехня це все: насправді нікому не можна довіряти.

Вона випила свій келих за три великі ковтки і рвучко відкрила конверт.

Середа, 9 грудня 2015 року. 8:19

Лондон замерз за ніч.

Кволе зимове сонце здавалося відстороненим і далеким, байдужим холодним світлом, яке не могло розтопити морозний ранок. Поки Бакстер чекала на своє таксі на Вімблдон-Гай-стріт, у неї заніміли пальці. Вона перевірила час: двадцять хвилин запізнення. Їх можна було провести в товаристві гарячої кави в затишній квартирі.

Бакстер погойдалася на місці, щоб не змерзнути, а тим часом її кусало за лице холодне повітря. Їй навіть довелося надягнути сміховинну вовняну шапку з помпоном і рукавички до неї, які купив їй Томас на ринку Кемден-Лок.

Понурий тротуар погарнішав, ставши сріблястим і блискучим, а люди сяк-так шкандибали по ньому, підозрюючи, що земля планує поламати їм ноги за першої ж нагоди. Бакстер побачила, як двоє чоловіків перегукувалися через жваву вулицю, а над їхніми головами, наче бабли в коміксі, здіймалися хмаринки пари від дихання.

Коли на світлофорі зупинився двоповерховий автобус, вона помітила в його запітнілих вікнах своє відображення. Знічено стягнула з голови яскраво-помаранчеву шапку й запхала її в кишеню. Над її невдоволеною мармизою виднілася знайома реклама, що охоплювала весь автобус:

Андреа Голл, Черевомовлення: Послання від убивці

Схоже, колишня дружина Вульфа була незадоволена славою й удачею, які здобула на чужому горі, виступаючи офіційним обличчям новин про вбивства «Ляльки», і справді знахабніла так, що випустила автобіографічну розповідь про пережите.

Коли автобус рушив, величезна фотографія Андреа, що займала більшу частину його задніх панелей, усміхнулася до Бакстер. Андреа, яка здавалась як ніколи молодою й привабливою, підстригла своє приголомшливе руде волосся – коротко, стильно, хоча Бакстер нізащо не ризикнула б таке втнути. Перш ніж її самовдоволений лик устиг від’їхати надто далеко, Бакстер розкрила сумку, дістала з неї ланчбокс і вийняла головний інгредієнт свого бутерброда з помідорами. Той приємно вибухнув, розлетівшись по велетенському дурнуватому обличчю тієї велетенської дурнуватої жінки.

– Старша інспекторко!

Бакстер скривилася.

Вона не помітила, як на автобусній зупинці позаду неї спинився величезний чорний мінівен. Закинула свій ланчбокс назад у сумку і, розвернувшись, побачила, як спецагентка занепокоєно дивиться на неї.

– Що робите? – сторожко запитала Кертіс.

– Ой, я просто… – Бакстер замовкла, сподіваючись, що ця бездоганна і професійна дівчина вирішить: це більш ніж достатньо пояснює її незвичайну поведінку.

– Жбурляєтесь їжею в автобуси? – припустила Кертіс.

– …Так.

Коли Бакстер підійшла до автомобіля, Кертіс відсунула його бічні дверцята, відкривши чималий внутрішній простір, який ховався за затемненими вікнами.

– Американці , – зневажливо шепнула вона собі під носа.

– Як у нас справи цього ранку? – ґречно поцікавилася Кертіс.

– Ну, не знаю щодо нас , але я капець як змерзла.

– Так, вибачте, що добралася до вас із запізненням. Ми не очікували, що ситуація на дорогах буде аж така погана.

– Це Лондон, – буденним тоном сказала Бакстер.

– Заскакуйте.

– Місце ж є, так? – саркастично запитала Бакстер, незграбно лізучи в авто. Коли вона вмостилася на одному із сидінь, його кремова шкіра зарипіла. Бакстер замислилася, чи не варто дати зрозуміти, що цей звук видала шкіра сидіння, а не вона сама, проте вирішила, що це, найпевніше, стається з кожним пасажиром, коли той сідає.

Вона всміхнулася Кертіс навпроти себе.

– Вибачте, – сказала американка, зачинивши двері, а тоді крикнувши водієві, що вони готові їхати.

– Руша сьогодні не буде? – спитала Бакстер.

– Ми заберемо його дорогою.

Бакстер затремтіла, коли обігрівач у фургоні почав її розтоплювати, й ненадовго замислилася, чому агенти не додумалися забронювати номери в одному готелі.