Даніель Коул - Кат

– …Досить дурнуватих заяв. Думай , перш ніж говорити. Ти не можеш припуститися такої помилки перед Массе. «Упевненість у собі вимагає впевненості від інших».

Бакстер голосно постукала й розчахнула двері. Кертіс підскочила.

– Директор готовий нас прийняти, – оголосила вона.

– Я буду за секунду.

Бакстер кивнула й пішла назад до Руша.

Директор провів їхню компанію до блоку суворого режиму.

– Не сумніваюся, що ви про це добре знаєте, але Летаніель Массе, перш ніж його затримала детектив Бакстер, дістав стійкі ушкодження, – сказав він, стараючись поводитися приємно.

– Тепер я старша інспекторка-детектив, – виправила вона його і все зіпсувала.

– Він переніс багато пластичних операцій на щелепі, але ніколи не відновить її функціонування повністю.

– Чи зможе він відповісти на наші запитання? – поцікавилася Кертіс.

– Зв’язно – ні. Тому я домовився про присутність на інтерв’ю перекладача.

– Який спеціалізується на… белькотінні? – спитала Бакстер, не в змозі втриматися.

– Жестовій мові, – відповів директор. – Массе вивчив її за кілька тижнів до прибуття сюди.

Їх вивели надвір через чергові захисні двері, до моторошно безлюдних рекреаційних зон, а тим часом із системи гучномовців пролунало кодове повідомлення.

– Як поводиться Массе під арештом? – запитала Кертіс із очевидним інтересом у голосі.

– Зразково, – відповів директор. – Якби ж то всі вони були такі чемні. Розенталю! – гукнув він молодикові у віддаленому кінці поля для мініфутболу. Той потрюхикав до них, мало не послизнувшись на льоду. – Що відбувається?

– Знову бійка у третьому житловому блоці, сер, – видихнув молодик. У нього розв’язався шнурок на одному черевику й тепер тягнувся за ним по підлозі.

Директор зітхнув.

– На жаль, нам доведеться попрощатися, – сказав він їм. – До нас цього тижня прибули нові ув’язнені, а поки вони оцінюють один одного й вибудовують внутрішню ієрархію, неодмінно виникають якісь дитячі проблеми. До Массе вас відведе Розенталь.

– До Массе, сер? – Цей наказ, схоже, не викликав у молодика захвату. – Звісно.

Директор побіг геть, а Розенталь повів їх до в’язниці всередині в’язниці, оточеної власними стінами й огорожами. Коли вони дісталися перших захисних воріт, він відчайдушно обмацав свої кишені й пішов назад.

Руш помацав його за плече й віддав йому посвідчення, лагідно сказавши:

– Ви зронили його отам.

– Дякую. Бос буквально вбив би мене, якби я його загубив… знову.

– Це за умови, що ніхто з масових убивць, якими ви відаєте, не втік би й не добрався б до вас, – наголосила Бакстер, і молодик яскраво почервонів від сорому.

– Вибачте, – сказав він, а тоді провів їх усередину, де їм довелося пройти низку нових перевірок і обшуків для допуску.

Він пояснив, що блок суворого режиму поділено на «гілки» по дванадцять окремих камер і тамтешнім наглядачам дозволяють працювати всього по три роки поспіль, а тоді переводять до основної частини в’язниці.

Усередині довкола теракотової підлоги й каркасу з іржаво-червоних поручнів, воріт і сходів стояли бежеві стіни й двері. Над головами в новоприбулих простягалися між містками великі сіті, що провисали в центрі: там назбиралося сміття та інші, більш обтічні предмети.

У будівлі стояла дивовижна тиша, неначе в’язні досі сиділи по своїх камерах. Ще один охоронець провів їх до приміщення на першому поверсі, де на них чекала старомодно одягнена жінка середнього віку. Її відрекомендували їм як експертку з жестової мови, а тоді охоронець роз’яснив до болю очевидні правила й нарешті відімкнув двері.

– Пам’ятайте: якщо щось знадобиться, я буду просто за дверима, – двічі наголосив він, а тоді відчинив двері, за якими сиділа спиною до них показна постать.

Бакстер відчувала, як охоронцям бентежно поряд із найскандальнішим їхнім в’язнем. Довгий ланцюг з’єднував кайданки Массе з поверхнею металевого столу й тягнувся вздовж його синього комбінезона, тримаючись за кайданки, що приковували його ноги до бетонної долівки.

Массе не озирнувся – глибокі шрами, що врізались у шкіру його голови, ще дивилися на них, коли вони просочилися до приміщення, – але відхилив голову назад і запитливо понюхав повітря, вдихаючи їхні пахощі.

Жінки перезирнулися, негайно збентежившись, тоді як Руш сів, альтруїстично обравши місце, найближче до їхнього підозрюваного.

Хоча Массе був прив’язаний наручниками до приміщення, з якого не міг піти, не він, а Бакстер відчула себе в пастці, коли за ними зачинилися важкі двері й вона поволі сіла навпроти людини, яка досі, попри ув’язнення, становила для неї чималу загрозу.