Даніель Коул - Кат

– Господи, ненавиджу це місто, – бовкнув Руш, коли вони перетнули річку. Він не зводив очей із вражаючого краєвиду. – Дорожній рух, шум, сміття, юрби, що скупчуються в його вузьких артеріях, наче передвісники серцевого нападу, графіті на всьому, чому не пощастило опинитись у зоні досяжності людських рук.

Кертіс винувато всміхнулася Бакстер, тим часом як Руш вів далі:

– Це дечим нагадує мені школу – ну, ту вечірку вдома в мажора, розумієте? Батьків немає вдома, а за їхньої відсутності всі шедеври мистецтва й архітектури топчуть, плюндрують й ігнорують, аби зробити зручнішими нікчемні життя тих, хто завжди це недооцінюватиме.

Поки вони сиділи в напруженому мовчанні, фургон доповз до роздоріжжя.

– Ну, а я в захваті від місця, де ви живете, – енергійно заявила Кертіс. – Тут повсюди так багато історії.

– Насправді я в цьому згодна з Рушем, – відповіла Бакстер. – Як ви вже сказали, тут повсюди історія. Ви бачите Трафальгарську площу – я бачу провулок навпроти неї, де ми витягнули зі сміттєвих баків тіло проститутки. Ви бачите будівлю парламенту – я бачу гонитву на човнах уздовж річки, через яку пропустила… те, чого не мала пропускати. Місто таке, яке є, але воно рідне.

Руш уперше з моменту від’їзду відволікся від вікна, щоб кинути довгий, уважний погляд на Бакстер.

– То коли ви покинули Лондон, Руше? – спитала Кертіс, якій ця мирна тиша, очевидно, не здавалася такою комфортною, як іншим.

– У 2005-му, – відповів він.

– Важко, напевно, весь час перебувати так далеко від рідних.

Руш, схоже, не мав настрою про це говорити, однак неохоче відповів:

– Так. Але якщо я щодня чую їхні голоси, ми насправді не так уже й далеко одне від одного.

Бакстер ніяково засовгалася на сидінні, трохи знічена цією щиросердою заявою. А тоді стало ще гірше: Кертіс не знати навіщо нещиро вигукнула: «Ня-я-я-я!»

Їх висадили на автостоянці для відвідувачів під в’язницею Белмарш, і вони попрямували до головного входу. Двоє агентів здали зброю, коли з них зняли пальчики, їх провели за герметичні двері, змусили пройти рентген, перевірку металошукачами й витримати обшук вручну, а тоді їм наказали зачекати на директора в’язниці.

Руш із напруженим виглядом оглянув усе довкола, тим часом як Кертіс перепросила й сказала, що їй треба до «дамської кімнати». За кілька секунд Бакстер уже не могла ігнорувати те, що він наспівував собі під носа «Hollaback Girl» Ґвен Стефані.

– Усе гаразд? – спитала вона.

– Вибачте.

Бакстер на мить із підозрою глипнула на нього.

– Я співаю, коли нервуюся, – пояснив він.

– Нервуєтеся?

– Не люблю замкненого простору.

– Ну, а хто його любить? – відказала Бакстер. – Це все одно що не любити, коли тобі тицяють в око: очевидна річ. Безглуздо навіть говорити про це вголос, бо ніхто не хоче десь застрягнути.

– Дякую за турботу, – всміхнувся він. – Якщо ми вже заговорили про нерви, то з вами все гаразд?

Те, що він уловив її побоювання, здивувало Бакстер.

– Массе, зрештою, здійснив непогану спробу…

– Вбити мене? – підказала йому Бакстер. – Так, пам’ятаю. Це не має жодного стосунку до Массе. Я просто сподіваюся, що тут уже не працює директор Девіс. Він не надто мене любить.

– Вас ? – перепитав Руш, сподіваючись, що зміг висловити голосом розпачливий жах (але сподівався він даремно).

– Так, мене , – дещо ображено сказала Бакстер.

Це, звісно, було брехнею. Бакстер і справді боялася через те, що мала знову зустрітися з Массе особисто – не через те, ким він був, а через те, що він може знати і сказати.

Правду про те, що сталося в тій судовій залі Олд Бейлі, знали всього чотири особи. Бакстер очікувала, що Массе суперечитиме її поспішно сформульованій версії подій, однак її заяви ніхто й ніколи не заперечував. А з плином часу Бакстер почала дозволяти собі надію на те, що він знепритомнів, занадто постраждавши під час сутички з Вульфом, щоб знати про її ганебну таємницю. Вона щодня думала про те, чи наздожене її минуле, а тепер почувалася так, ніби спокушала долю, сідаючи поряд із єдиною людиною, що могла вмить її знищити.

Тут із-за рогу вийшов директор Девіс. Коли він упізнав Бакстер, у нього витягнулося лице.

– Я приведу Кертіс, – шепнула вона Рушеві.

Бакстер зупинилася біля дверей до туалету: почула ізсередини голос Кертіс. Це здалося Бакстер дивним, оскільки мобільні вони здали охороні. Вона злегка прихилилася до важких дверей так, щоб розчути, як молода агентка-американка розмовляє із самою собою в дзеркалі: