Даніель Коул - Кат

Коли дезорієнтація розсіялася, до Едмундса дійшло, що його телефон дзвонить унизу. Він спромігся спуститися зі сходів будиночка, побачив на екрані ім’я Бакстер і відповів:

– Бакстер? Усе гаразд?

– Ага, добре… Все добре, – прошепелявила вона.

– Це Емілі? – гукнула згори Тіа під виття Лейли.

– Ага, – трагічним шепотом озвався Едмундс, не забуваючи про їхню нещасну сусідку.

– Здається, в тебе дитина плаче, – люб’язно повідомила його Бакстер.

– Так, дякую, ми знаємо. Її розбудив телефон, – відповів він. – Як і всіх нас.

– О двадцять хвилин на сьому? – запитала вона, а тоді принишкла. – А … Ти ж знаєш, що я зробила, так?

– Порахувала не в той бік? – припустив Едмундс.

– Порахувала не в той бік.

– Так.

– Ну, тобто час.

– Так! Я знаю. Бакстер, ти п’яна?

– Ні. Однозначно. Просто трішки перепила.

Тіа спустилася навшпиньках, тримаючи на руках Лейлу, яка нарешті втихомирилася.

– Йди спати, – сказала вона самими губами Едмундсу.

– Хвилинку, – прошепотів він у відповідь.

– Дуже прошу, вибач, – винувато промовила Бакстер. – Я просто хотіла розповісти тобі про місце злочину, на якому сьогодні побувала.

– Яке місце злочину? – спитав Едмундс.

Тут Тіа набула вельми сердитого вигляду.

– Детектива ще живим прив’язали до джипа спереду, а тоді ним пробили стіну поліційного відділку.

Едмундса охопили суперечливі почуття.

– Я тобі вранці зателефоную, – пообіцяла Бакстер. – Як у тебе буде ранок… Ні! У мене… Стривай…

– Та ні, то пусте. – Едмундс винувато всміхнувся Тіа. – Розказуй зараз.

– Де ви востаннє його бачили? – спитав Руш, усвідомлюючи, що, перетворивши свій капець на зброю, залишив босі ноги неприємно беззахисними.

– Здається, він заскочив під шафу, – сказала Кертіс, яка забралася в безпечне місце – на ліжко.

– Заскочив?

– Ну, ніби скочив на когось.

– Скочив на когось?

Він втрачав упевненість у собі.

– Ні, радше… Як називається чвал у павуків?

– Мабуть, так само – чвал! – відповів Руш. Його голос ставав дедалі вищим, поки він мало-помалу наближався до шафи, оглядаючи підлогу довкола себе: а раптом хтось нападе із засідки?

– Може, попросити про це Бакстер? – запропонувала Кертіс.

– Це зроблю я! – відрізав Руш. – Не потрібна нам Бакстер. Я просто пересвідчуюся, що не промажу.

Кертіс стенула плечима.

– Я не встигла подякувати вам сьогодні як годиться, – промовила вона, явно трохи присоромлена.

– Подякувати?

– За минулий вечір.

– Та немає за що, – щиро відповів він і озирнувся, щоб усміхнутися Кертіс, але її очі округлилися від страху.

Руш поволі перевів погляд слідом за нею на підлогу. На килимі перед ним сидів величезний, завбільшки з тарілку, павук.

Руш застиг і прошепотів:

– Приведіть Бакстер.

– Що?

Раптом павук побіг просто на нього. Руш заверещав, кинув капець і чкурнув до дверей.

– Приведіть Бакстер! – заволав він, коли вони обоє знову дременули в коридор.

Щоб не заважати Тіа з Лейлою заснути, Едмундс махнув рукою на холоднючий дощ і босоніж побіг своєю багнистою садовою ділянкою до сараю. Ввімкнув убоге світло й насухо витер ноутбук.

Вай-фай ловив досить добре, щоб він відкрив новинний матеріал і план Мангеттена. Відтак Бакстер нечітко, проте детально розповіла йому, що сталося.

– Я не розумію, – зітхнув Едмундс.

Бакстер була розчарована. Вона вже звикла очікувати від свого найкращого друга неможливого.

– Я тримаюся гіпотези про секту. Не бачу жодного іншого пояснення, – сказав він.

У Бакстер постукали в двері.

– Вибач. Зачекай.

Едмундс, іще трохи розчистивши простір довкола себе, послухав далекі голоси:

– Привіт. Ой, ви розмовляєте телефоном.

– Ага.

– У нас у номері Кертіс виникла дещо делікатна ситуація. Втім, це не терміново… Знаєте? Я певен, що ми можемо з цим розібратися.

– Та нічого. Тільки можна мені спершу договорити?

– Звісно. Дякую.

– Всього кілька хвилин.

Зачинилися двері. Щось голосно зашурхотіло, а тоді повернувся голос Бакстер, як ніколи гучний:

– Вибач, що так вийшло… Отже, у нас досі всього один зв’язок: двоє із жертв пов’язані з «Лялькою».

– Та й те практично не зв’язок, – відповів Едмундс. – Одна з них була просто якимось хлопакою з таким самим іменем, як у Вульфа; інша жертва була самим «Лялькарем». Тут узагалі немає логіки.

– Тоді, напевно, краще зосередитися на вбивцях. Ми знаємо, що десь має бути якийсь зв’язок.