Даніель Коул - Кат

– Так, мем.

– Добре.

Гурт школярів почалапав парком, залишаючи глибокі сліди. Ще одна компанія занадто близько від них почала грати у сніжки.

– Дійте далі так, як раніше, – наказала Леннокс. – Хай Бакстер повсюди ходить за вами, але якщо раптом натрапите на серйозні зачіпки, не втаємничуйте її.

– Це може бути складно.

– Виконувати накази часом складно, – знизала плечима Леннокс. – Але це всього на кілька днів. Після вихідних ми її випровадимо.

Один із поліціянтів приніс Бакстер і Рушеві чашки з кавою, поки вони чекали на повернення Кертіс. До щербатих горняток поліціянт долучив коротку, та все ж непрохану мотиваційну промову:

– Ви ще спіймаєте гадів, які за цим стоять.

Бакстер і Руш просто закивали, доки сердитий чолов’яга не набув задоволеного вигляду й не побрів геть. Хоча намет і захищав їх від вітру, температура все одно була мінусова, і вони починали це відчувати.

– Не хочете повечеряти сьогодні зі мною й Кертіс, якщо в нас буде час? – запитав Руш.

– Я… гм… Не знаю. Мені треба декого провідати.

– Я знаю одну шикарну незвичну піцерійку у Вест-Вілліджі. Завжди туди ходжу, коли буваю в Нью-Йорку. Це традиція.

– Я…

– Та ну. Ми всі до вечора будемо виснажені й помиратимемо з голоду. Вам треба щось з’їсти, – всміхнувся Руш.

– Гаразд.

– Чудово. Я забронюю нам столик.

Він дістав телефон і прогортав свої контакти.

– Ой, забула спитати, – мовила Бакстер. – Що ви з Кертіс знайшли на водійських дверцятах?

– Га?

Руш приклав телефон до вуха.

– Поки я партачила на тому інтерв’ю, ви неначе щось знайшли.

– А, оте ? То дурниці, – відповів він.

Хтось у піцерії відповів на дзвінок, і Руш неквапом відійшов.

Четвер, 10 грудня 2015 року. 23:13

Кертіс застрягла.

Вона оглянула занедбаний готельний номер зі зброєю напоготові, остерігаючись будь-якого руху. Їй хотілося голосно покликати Руша, та вона все одно сумнівалася, що він її почує, і не хотіла підказувати зайді, де саме перебуває. Кертіс відчувала, як у її вухах гупає пульс у такт шаленому биттю серця, і пильно дивилася на двері – розташовані за кілька метрів і все ж такі далекі…

Вона знала, що рано чи пізно їй доведеться йти до них.

Кертіс уже перевдягнулася в нічний одяг: ретро-майку «My Little Pony», яскраво-зелені шорти й товсті вовняні шкарпетки. Дуже повільно переповзла через ліжко й потягнулася до свого піджака, накинутого на спинку стільця.

Вдихнула й видихнула, щоб опанувати себе, а тоді зіскочила з ліжка, кинувши шльопку, яку тримала в руці за спиною. Помучилася з замком і вивалилася в коридор, тим часом як за нею різко зачинилися двері.

Опанувавши себе, Кертіс знову зіп’ялася на ноги й легенько постукала у двері сусіднього номера. Звідти вийшов Руш, також трохи неохайний – у білій сорочці навипуск і босоногий. Поєднання джетлагу з надмірною кількістю вина за вечерею позначилося на них усіх.

Він якусь мить оглядав свою відвідувачку, а тоді потер стомлені очі, намагаючись зосередитися.

– На вас що, футболка «My Little Pony»?

– Так, – ледь видихнула Кертіс.

Він кивнув.

– Добре . Ви хотіли зайти?

– Ні. Дякую. Насправді я прийшла спитати, чи вмієте ви поводитися з павуками.

– Павуками? – Руш знизав плечима. – Так, звісно.

– Мені не треба якоїсь фігні з підбиранням на папірець і випусканням надвір, щоб ця жахлива тварюка змогла залізти ще раз. Мені треба, щоб він був мертвий… зник, – пояснила йому Кертіс.

– Зрозумів, – сказав Руш, а тоді взяв один черевик і ключ від номера.

– Ця тварюка явно завелика, щоб із нею жартувати, – продовжила Кертіс, радіючи, що він погодився.

Раптом Руш трохи збентежився:

– Наскільки велика ця тварюка?

Бакстер примудрилася надягнути піжамну сорочку з візерунком-тартаном навиворіт, хоча не припустилася цієї помилки з такими самими штанями: їх вона просто надягнула задом наперед.

Вона випила ще одну велику склянку гіркої води з-під крана, поки якісь неприємні пожильці далі по коридору стукали у двері й грюкали ними. Коли Бакстер повалилася на ліжко, їй здалося, ніби стеля злегка звивається, і її почало нудити. Під звуки міста, що долинали з-за вікна, вона навпомацки знайшла свій телефон, обрала ім’я Едмундса й набрала його номер.

– Що таке?! – вигукнув Едмундс, різко сівши на ліжку.

У ліжечку в кутку кімнати заплакала Лейла.

– Котра година? – простогнала Тіа, яка щойно знову вклала її спати.