Даніель Коул - Кат

Бакстер ще ніколи не бувала у Нью-Йорку північніше від Центрального парку. Там регулярно перетиналися такі самі широкі дороги, але впорядковані будівлі скромно стояли вкупі, дозволяючи низькому зимовому сонцю заливати вулиці, а не протискуватися між хмарочосами, які його затьмарювали. Бакстер згадався парк мініатюр, до якого батьки возили її в дитинстві, – іграшкова версія Нью-Йорка.

Варто було їхньому водієві припаркуватися / плавно в’їхати в лічильник на стоянці, як цьому ностальгічному порівнянню настав кінець.

Над входом до 33-го відділку було зведено великий білий намет, де офіцер із білосніжним волоссям одночасно виконував роль охоронця й регулювальника. Коли вони вийшли, він недолуго відганяв водіїв некерованих машин від кордону, що виходив на несподівано вигнуту як на це місто частину дороги.

– Як я вже казала під час нашої першої зустрічі, ми змогли втримати це в таємниці завдяки місцю події, – пояснила їй Кертіс, коли вони ввійшли до будівлі через новий ґанок під навісом.

Передню стіну над подвійними дверима й просто під вершиною намету прикрашала блакитна емблема Нью-Йоркського управління поліції. За кілька метрів праворуч від входу з будівлі стирчала задня половина позашляховика «Додж». Із землі позаду нього, наче зламаний зуб, стирчали шість дюймів бетонного стовпа. Бакстер, навіть не наближаючись до машини, побачила щедро розбризкану по її кремовому салону кров – засохлу й темну.

Із подвійних дверей вийшли двоє поліціянтів, проминули руйнацію на власному робочому місці так, ніби вона була щонайбільше недоречною оздобою, щодо якої з ними не порадились, і вийшли, скориставшись розрізом у парусині.

– Дозвольте пояснити вам, що ми знаємо, – сказала Кертіс і пригнула донизу яскраво-жовту стрічку, що оточувала машину.

– Не проти, якщо я зателефоную? – спитав Руш.

Вона неначе злегка здивувалася.

– Я все це знаю, – нагадав Руш.

Кертіс відмахнулася від нього, і він вийшов надвір, залишивши двох жінок самих.

– Слухайте, я хотіла спитати, перш ніж ми надто в це зануримось: з вами все гаразд?

– Гаразд? – насторожено перепитала Бакстер.

– Так. Після вчорашнього.

– Я в нормі, – знизала плечима Бакстер так, ніби й згадати не могла, що за інцидент Кертіс має на увазі. – Отже… джип у стіні… – підказала вона, відводячи розмову від особистих запитань.

– Нашою жертвою був Роберт Кеннеді, тридцять два роки, одружений. Прослужив дев’ять років, чотири з них – детективом.

– А вбивця?

– Едуардо Медіна. Іммігрант із Мексики. Працював на кухнях готелю «Парк-Стемфорд» у Верхньому Іст-Сайді. І відразу скажу: ні. Ми не знайшли жодного зв’язку між ним і Кеннеді, іншими вбивцями чи іншими жертвами.

Бакстер спробувала дещо спитати.

– І вбивствами «Ляльки»… поки що . – Кертіс зітхнула.

Руш, повернувшись знадвору, знову сховав телефон у кишені куртки. Він приєднався до Бакстер, тим часом як Кертіс вийшла на середину накритої дороги.

– У нас є кадри з камер безпеки…

– Зі школи навпроти, – сплюнув Руш, перервавши її. – Вибачте. Продовжуйте.

– Отже, у нас є кадри з камер безпеки, на яких Медіна паркується на Західній 168-й вулиці й витягає з заднього сидіння непритомне тіло Кеннеді. Ракурс був невигідний, але ми можемо з упевненістю встановити, що за ці п’ять хвилин він переніс Кеннеді, вже таврованого, до капота машини під простирадлом і розпластав його на капоті. Одна мотузка – одна кінцівка, як і в тіла на мосту.

Бакстер озирнулася на розбиту машину. По гравію тягнулася товста мотузка, що закінчувалася на рівні задньої шини.

– Медіна роздягається догола – на грудях у нього вирізане слово «пішак», – і стягує з Кеннеді простирадло. На всіх парах мчить по Джумел-плейс, і тут ми маємо порадіти нинішній погоді, бо він надто швидко завертає за ріг, – Кертіс пройшла тим шляхом, який здолала машина, – втрачає керування і, замість пролетіти просто крізь головний вхід, врізається в цю стіну. Вони обидва загинули під час зіткнення.

– Більше ніхто не постраждав, – докинув Руш.

Вони пішли слідом за Кертіс усередину, протиснувшись повз вантажівку, і, переступивши через частину розбитої стіни, опинилися в кабінеті.

Передній кінець автомобіля зім’явся аж до розтрощеного вітрового скла. По приміщенню в радіусі десяти метрів розсипались уламки й пил, але поза тим решту кабінету, судячи з усього, майже не зачепила серйозна руйнація в кутку.

Бакстер опустила погляд на окреслений маскувальною стрічкою силует тіла.