Даніель Коул - Кат

Бакстер дістала зі свого пакета сімейні пакунки «Monster Munch» і «Cadbury’s Buttons», але її увагу відвернуло її власне примарне відображення в чорних вікнах. Вона усвідомила, що так побачила себе вперше після випробування, пережитого того ж дня, і порахувала численні подряпини, які вкривали її лице й шию. Довгий незагоєний поріз на лобі зійшов лише за одну подряпину. Вона здригнулася, пригадавши, як за неї чіплялися ті руки, тягнучи її по підлозі, якою безпорадною почувалася, коли ногою відбивалася від одного лютого обличчя, а на його місці з’являлось інше.

Бакстер двічі прийняла душ, перш ніж вийти зі своєї квартири, та все одно почувалася брудною. Вона стомлено потерла обличчя й провела руками крізь мокре волосся, а тоді налила собі ще келих.

Десять хвилин по тому на кухню прийшов Томас у халаті.

– Привіт. Не думав, що ти сьогодні приї… – Він різко зупинився, зауваживши порізи, що прикрашали її лице. Промчав через усю кухню й сів поряд із нею. – Господи! З тобою все гаразд?

Томас узяв її за одну запорошену чипсами руку й ніжно стиснув. Бакстер вдячно всміхнулася й витягнула руку з його хвату, а тоді взяла свій келих із вином, приховуючи, що не бажає чужих дотиків.

– Що сталося? – запитав він.

Томас завжди поводився тихо – крім тих випадків, коли йшлося про його майже надмірну схильність захищати Бакстер. Останнього разу, коли вона приїхала додому з розсіченою губою, він задіяв увесь свій вплив як юриста, щоб зробити час під арештом для її напасника якомога жалюгіднішим і подбати про те, щоб наприкінці йому присудили максимальний термін.

Бакстер на мить навіть подумалося, чи не розповісти йому все.

– То пусте, – кволо всміхнулася вона. – Встряла в бійку в конторі. Треба було просто залишити її їм.

Вона побачила, як Томас трохи розслабився, вдоволений усвідомленням того, що її ніхто не намагався скривдити навмисне.

Жадаючи дізнатися більше, але здогадуючись, що Бакстер не хоче розповідати детальніше, Томас узяв собі один чипс.

– Це перша страва, друга чи десерт? – запитав він, показуючи на пакет.

Вона потицяла у відкорковану пляшку з вином:

– Перша. – Показала на величезний пакет «Monster Munch»: – Друга. – Взяла пакет із «Buttons»: – Десерт.

Томас лагідно всміхнувся їй і підскочив на ноги.

– Давай я тобі дещо приготую.

– Ні, все гаразд. Насправді я не голодна.

– Лише омлет. За п’ять хвилин буде готовий, – сказав Томас і вже почав займатися терміновою вечерею. Позирнув на котячу переноску на кухонному столі. – Що в коробці?

– Кіт, – машинально відповіла Бакстер, сподіваючись, що не помилилася: Ехо поводився навдивовижу тихо, відколи опинився в будинку.

Раптом їй спало на думку, що, можливо, чемно було б спитати в Томаса, чи готовий він глядіти її хатню тваринку, поки її не буде, а вже опісля приїхати з нею. Тоді вона зрозуміла, що насправді ніколи не казала йому вголос, що взагалі кудись їде.

Їй дійсно не хотілося встрявати в суперечку.

– І, хай як завжди приємно бачити Ехо, – заговорив Томас (його тон уже почав змінюватись), – як так вийшло, що він вирішив проїхатися містом такого студеного вечора?

Бакстер зрозуміла, що з цим можна вже й закінчувати.

– Мене відрядили на невизначений термін працювати з ФБР і ЦРУ над гучною справою про вбивство. Вранці я вилітаю до Нью-Йорка, а коли буду вдома, гадки не маю.

Вона помовчала кілька секунд, щоб він це осмислив.

Томас принишк, а тоді спитав:

– Щось іще?

– Так. Я забула корм для Ехо, тож тобі доведеться купити йому корму. А, ще не забувай давати йому таблетки. – Бакстер покопирсалася в сумочці, а тоді потрусила коробку в лівій руці: – Рот. – І коробку в правій руці: – Дупця.

Вона побачила, як Томас заскреготів зубами, грюкнувши пательнею об металеву конфорку. Вихлюпнулася й зашипіла олія, вирвавшись із антипригарного винаходу Джеймі Олівера.

Бакстер підвелася.

– Мені треба зробити один дзвінок.

– Я тобі вечерю готую! – різко нагадав Томас, посипаючи сковороду тертим сиром.

– Не треба мені твого клятого сердитого омлету! – різко відказала вона, а тоді пішла нагору, щоб поговорити з Едмундсом тет-а-тет.

На Едмундса щойно надзюрили.

Тіа взялася міняти підгузок, тим часом як він пішов міняти сорочку. Коли він ніс забруднену одежину до пралки, в нього задзвонив телефон.

– Бакстер? – відповів Едмундс, миючи руки.

– Здоров, – невимушено привіталася вона. – Маєш хвилинку?

– Аякже.

– Отже… цікавий день.