Даніель Коул - Кат

– О сьомій, – приємним тоном відповів Руш і поглянув на годинник.

2:52.

– А, точно, – пробелькотіла Кертіс. – Я думала, що, може, о шостій тридцять.

Руш підозрював, що це не було справжнім приводом для її дзвінка в недоречний час доби. Коли Кертіс продовжила мовчати, він сів на холодну підлогу і зручно вмостився.

– Страшний день, – сказав він. – Добре було повернутися додому та обговорити це з кимось.

Він зачекав, поки мовчання завершиться саме собою, даючи своїй колезі можливість ухопитися за підказку, якщо вона цього захоче.

– Я… гм… у мене, взагалі-то, нікого немає, – врешті зізналася вона.

Кертіс говорила так тихо, що він майже її не чув.

– Ви далеко від дому, – зауважив він.

– Насправді це не… У мене все одно нікого не було б.

Він зачекав на продовження її слів.

– Просто робота в пріоритеті перед усім іншим. У мене не знайшлося б часу, потрібного на плекання стосунків. Я втратила зв’язок майже з усіма своїми друзями.

– Що про це кажуть ваші рідні? – запитав він, сподіваючись, що не сплохував.

Кертіс тяжко зітхнула. Він скривився.

– Вони сказали б, що в мене правильне ставлення до праці. Просто робота не та.

Руш змінив положення, зіщулившись від холоду, й перекинув поламані дверцята від шафи, які, своєю чергою, повалили стос кахлів і розсипали їх по запорошеному приміщенню.

– Блін.

– Що то було? – спитала Кертіс.

– Вибачте. Ми переробляємо кухню, і тут трохи неохайно, – пояснив він їй. – То розкажіть про своїх рідних.

Вони розмовляли ні про що, доки бурмотіння, яким відповідала Кертіс, не затихло. Руш якийсь час послухав її неглибоке дихання й ледь чутне хропіння; ці звуки здавались йому фантастично спокійним закінченням для такого травматичного дня.

Урешті він завершив виклик.

Надто втомлений для виснажливої мандрівки назад нагору, він притулився головою до шафи, заплющив очі й заснув посеред розтрощених блоків й оголеного бетону в серці своєї домівки.

Четвер, 10 грудня 2015 року. 14:16

Бакстер зі свого теплого місця на задньому сидінні автомобіля ФБР споглядала, як застережно блимають цифри на дисплеї приладової дошки. Вона опустила погляд на свій годинник й усвідомила, що забула перевести його в літаку, бо на дисплеї досі писало: «19:16». Напевно, пропустила оголошення. Уся їхня трійця проспала весь переліт – сім із половиною годин, – не поспавши спокійно вночі.

Поїздка до Мангеттена з аеропорту була до болю повільна. Дорожній рух у місті перетворився на продирання його вулицями зі швидкістю пішоходів, а транспорт ковзав і крутився на спресованому льоду й брудній сльоті, що зібралися за тиждень.

У юності Бакстер двічі побувала в Нью-Йорку. Відвідала всі звичні приманки для туристів, зачудувалася оточеним водою скайлайном, схожим на кіношні декорації, і пізнала те відчуття, яке виникає від перебування в самому центрі світу, поки люди з усіх куточків планети змагаються за місце на острівці завширшки дві милі. Тепер же вона просто почувалася самотньою й хотіла піти додому.

Руш тихенько сів поряд із нею. Він уже пропонував поїхати разом із водієм через Бруклінський міст. Коли вони наблизилися до другої величезної кам’яної вежі, він показав на те місце, де повісили тіло Банкіра.

– У нього були зв’язані зап’ястки й щиколотки – так, щоб він повис між цими двома кабелями обабіч дороги і стежив за людьми, які проходять унизу. Це було наче пересторогою, повішеною над воротами міста для всього світу, прикладом жахів, які прийдуть до тих, хто наважиться зайти далі.

Коли вони проїхали під аркою, машина миттю опинилася в тіні.

– А можна, будь ласка, просто триматися фактів, які ми знаємо напевне? – спитала Кертіс із пасажирського сидіння. – Ви мене лякаєте.

– Так чи інакше, він, як ви знаєте, не зміг закінчити. Прикріплюючи ліву руку до зовнішнього кабелю, вбивця втратив рівновагу, пролетів крізь лід і втопився, – пояснив Руш. – Це його, напевно, роздратувало.

Зухвалість, із якою Руш опошлив смертельне падіння вбивці, заскочила Бакстер зненацька, і вона всміхнулася попри кепський настрій.

Руш і сам не втримався від усмішки.

– Що таке?

– Та нічого, – сказала вона йому й повернулась обличчям до вікна, поки вони спускались у замерзле місто. – Ви просто нагадали мені зараз одну людину, та й усе.

Стан доріг із віддаленням від Мідтауна поступово ставав дедалі гіршим. Коли вони в’їхали до Вашинґтон-Гайтс, обабіч доріг уже лежали величезні снігові кучугури, що працювали як бампери в боулінгу – підштовхували транспорт назад на дорогу.