Даніель Коул - Кат

Едмундс уважно послухав її детальну розповідь про візит до в’язниці. Також вона передала йому обмежені відомості, якими поділився з нею Руш надворі перед від’їздом із в’язниці.

– Секта? – висловив він логічне припущення, коли вона закінчила.

– Це пояснення, звісно, видається найімовірнішим, але в американців, судячи з усього, є цілі команди, що займаються діяльністю сект і релігійними течіями. Вони сказали, що ці вбивства не підходять жодній із груп, які вони відстежують.

– Мені не подобається вся ця петрушка із «приманкою». Вбити когось із таким іменем, як у Вульфа, – це одне, але тепер їм вдалося добратися до Массе. Здається, ніби їхнє послання призначене тобі, а якщо це так, ти тепер задіяна. Ти даєш їм саме те, чого вони хочуть.

– Я згодна, що таке можливо, та що ще я можу зробити?

– Алексе! – гукнула зі спальні Тіа.

– Хвилинку! – крикнув у відповідь Едмундс.

Їхній сусід гупнув у стіну.

– Тепер вона й на мене надзюрила! – заволала Тіа.

– Гаразд! – озвався з досадою Едмундс.

Сусід знову загупав і повністю збив із полиці одну сімейну фотографію.

– Вибач, – сказав він Бакстер.

– Тобі можна було б зателефонувати, коли в мене буде щось іще? – спитала вона.

– Звісно, можна. Будь дуже обережна там.

– Не турбуйся: я цілодобово видивлятимуся Пішаків, – запевнила його Бакстер.

– Узагалі-то, – сказав Едмундс абсолютно серйозним тоном, – я вважаю, що нам слід більше перейматися тим, хто всім керує.

Спустившись зі сходів, Бакстер одразу здогадалася, що суперечки з Томасом не уникнути. Телевізор був поставлений на паузу. Андреа завмерла посеред програми, а в нижній частині екрана виднівся заголовок:

Убивця «Лялькар» загинув після візиту старшої інспекторки

Вона по-справжньому ненавиділа цю жінку.

– Ти сьогодні їздила до Летаніеля Массе? – тихо спитав Томас десь у кімнаті.

Бакстер шумно видихнула й увійшла до вітальні. Томас сидів у кріслі з недопитою пляшкою вина.

– Ага, – кивнула Бакстер так, ніби це не мало жодного значення.

– Ти мені не казала.

– Не знаю, чому мала б казати, – знизала вона плечима.

– Не мала б. А навіщо? Навіщо?! – закричав Томас і підвівся. – І так само навіщо тобі розповідати мені, що там сьогодні стався бунт?

– Я не брала в цьому участі, – збрехала вона.

– Маячня!

Бакстер була трохи шокована. Томас практично ніколи не лаявся.

– Ти приїздиш сюди побита й закривавлена…

– У мене кілька подряпин.

– …ризикуєш життям серед некерованих в’язнів, бо приїхала провідати найнебезпечнішу людину всієї країни!

– Мені ні´коли про це говорити, – сказала Бакстер і взяла своє пальто.

– Ну звісно, ніколи! – роздратовано крикнув їй Томас, пішовши за нею на кухню. – У тебе вранці переліт до Нью-Йорка, а про нього ти теж не стала мені казати. – Він трохи помовчав, а тоді тихо сказав: – Емілі, я не розумію, чому ти вважаєш, ніби не можеш ділитися зі мною таким.

– Можна про це поговорити, коли я повернуся? – спитала вона таким самим спокійним тоном.

Томас на одну довгу мить поглянув на неї, а тоді покірно кивнув, тим часом як вона знову взулася в черевики.

– Подбай за мене про Ехо, – попросила Бакстер.

Вона підвелася й вийшла до передпокою. Томас усміхнувся, коли вона надягнула комплект із шапки й рукавичок, які він купив їй задля сміху. Він геть не розумів, як ця жінка, що намагалася прибрати з очей волосся, поки в неї на голові теліпався помпон, могла зажити такої грізної слави серед тих нечисленних колег, із якими дозволила йому зустрітися.

Бакстер потягнулася до дверей.

– Що там за справа така, з якою тебе попросили допомогти? – бовкнув Томас.

Вони обоє знали, що це більше ніж просто запитання мимохідь: це уклінне прохання їй відкритися йому, перш ніж вона поїде; це можливість для неї довести, що віднині й надалі все буде інакше; так він питав, чи можуть вони коли-небудь мати спільне майбутнє.

Бакстер цмокнула його в щоку.

За нею клацнули й зачинилися двері.

Руша розбудила пісня Busted «Air Hostess», яка задзижчала з його мобільного. Він притьмом відповів на дзвінок, аби втихомирити неприємний рингтон.

– Це Руш, – промовив він хрипким шепотом.

– Руше, це Кертіс.

– Усе гаразд? – квапливо запитав він.

– Так. Чудово. Я ж не розбудила ваших рідних?

– Ні. – Він позіхнув, спускаючись до кухні. – Не турбуйтеся: вони проспали б що завгодно. Як справи?

– Я не могла згадати, коли нам завтра вас забирати: о шостій тридцять чи о сьомій.