Вона змінила положення, щоб поглянути на м’язисте тіло Домініка Баррелла, також роздягнуте до пояса й також зі рваним посланням на грудях.
– «Пішак», – прочитала Бакстер. – Це щось новеньке, авжеж?
Руш байдужо знизав плечима.
– Авжеж ? – повторила запитання Бакстер.
– Гадаю, нам краще поговорити з Кертіс.
Повернувшись до медичного центру, Бакстер і Руш дізналися, що Кертіс тепер значно краще. Ба більше, вона саме проводила інтерв’ю з гарним чоловіком під сорок, убраним у цивільний одяг і з темно-каштановим волоссям середньої довжини, що вільно падало донизу в зачісці, яка здавалась аж надто молодечою для нього.
Руш, не бажаючи втручатися, пішов зробити їм ще кави. Бакстер же без вагань утрутилася.
– У вас усе добре? – спитала вона Кертіс, яка, схоже, злегка роздратувалася, бо була змушена спинитися посеред речення.
– Так. Дякую, – відповіла Кертіс і максимально чемно позбулася Бакстер.
Запитливо махнувши рукою в бік симпатичного чоловіка, Бакстер відчула себе так, ніби опинилася між двома супермоделями: тоді, коли їх відділяло від дверей три метри, його зовнішність неможливо було оцінити належно.
– Це… – знехотя почала Кертіс.
– Алексей Ґрін, – усміхнувся чоловік. Зіп’явся на ноги і твердо потиснув їй руку. – А ви, звісно, славетна Емілі Бакстер. Це честь для мене.
– Навзаєм, – безглуздо відповіла Бакстер, збита з пантелику його дурнуватими вилицями.
Почервонівши, вона швидко попрощалася з усіма й побігла за Рушем.
П’ять хвилин по тому Кертіс досі була занурена в інтерв’ю. Ба більше, якщо Бакстер не помилялася, строга агентка неначе фліртувала.
– Знаєте що? – промовив Руш. – До біса це. Нам треба ввести вас у курс справ, тим паче тепер. Поговорімо надворі.
Вони вийшли надвір, у морозний, але сонячний день. Бакстер знову натягнула на голову свою шапку з помпоном.
– Із чого ж почати? – дещо невпевнено заговорив він. – Банкір Вільям Фоукс, якого повісили на Бруклінському мості…
– Ви не проти, якщо ми надалі зватимемо його просто Банкіром? – запитала Бакстер.
– Звісно, ні… Ми вважаємо, що одна рука в нього вільно звисала, бо його вбивця не закінчив. Це підтверджують повідомлення очевидців, у яких ідеться про те, як хтось упав чи щось упало з мосту в Іст-Рівер.
– Чи можна було пережити це падіння? – спитала Бакстер і насунула шапку донизу, щоб прикрити ще більшу частину свого змерзлого обличчя.
– Ні, – рішучо відповів Руш. – По-перше, висота там близько ста п’ятдесяти футів. По-друге, тієї ночі в Нью-Йорку було мінус дев’ять градусів, річка начисто замерзла. По-третє, і це найважливіше, тіло наступного ранку викинуло на берег. І ви нізащо не здогадаєтеся, що було вирізано в нього на грудях…
– «Пішак», – хором проказали вони.
– Отже, у нас є дві мертві жертви, на яких вирізано одне й те саме слово, двоє мертвих убивць, на яких вирізано інше слово, і це все по різні боки Атлантики? – підсумувала Бакстер.
– Ні, – відповів Руш і засунув холодні долоні собі під пахви. – Ви забуваєте про ту жертву, яку вчора згадувала Кертіс, але ми досі тримали в таємниці; задля розслідування щодо неї ми й залучили вас.
– Отже, це жертва й убивця номер три.
– Усе це вбивства-самогубства, як сьогодні, – додав Руш.
Бакстер помітно здивувалася.
– Якісь гіпотези вже є?
– Лише одна: перш ніж стане хоч трохи краще, цілком може стати збіса гірше. Ми ж, як-не-як, ганяємося за привидами. Хіба ні?
Руш вилив решту своєї кави, що не мала смаку, на землю. Вона шкварчала й парувала, наче кислота. Він заплющив очі й задер голову до сонця, а тоді подумав уголос:
– Як упіймати вбивцю, що вже помер?
Середа, 9 грудня 2015 року. 19:34
Бакстер зуміла відчинити парадні двері помешкання Томаса самим тільки підборіддям і ввалилася в передпокій, тримаючи в одній руці котячу переноску, а в другій – пакет із супермаркету «Waitrose».
– Це лише я! – гукнула вона. Жодної реакції.
Коли на нижньому поверсі ввімкнулося світло, вона зрозуміла, що Томас удома. Поки вона пройшла брудними ногами на кухню, тихо теревенив сам із собою телевізор. Бакстер поставила пакет із покупками й кота на стіл, а тоді налила собі великий келих червоного вина.
Повалилася на один зі стільців, скинула з ніг черевики й потерла собі зболілі стопи, виглядаючи на темний сад. У будинку панувала благословенна тиша, яку порушувало лише втішне гудіння опалення, що ввімкнулося знов, і приглушений дощ душу нагорі, за мостинами.
Читать дальше