Даніель Коул - Кат

– Ви жартуєте ? – вражено прошепотіла вона. – Що ж, незлий спосіб забруднити місце злочину. Ми не у фільмі серії «Голий пістолет».

Ноги й торс були міцно притиснуті до підлоги, зате руки й голова дотягнулися до сплющеної решітки радіатора позашляховика.

– Будьте до них поблажливі, – сказав Руш. – Вони займалися цим у виняткових умовах.

– Нам, мабуть, не варто надто довіряти розташуванню тіла, – сказала Кертіс. – Впевнена, що ви зможете це оцінити: серед них був Кеннеді, тож його якомога швидше зняли з цієї штуки й розпочали СЛР. Поки над ним працювали, один із новачків зробив оце .

– А ми впевнені, що ні Медіна, ні хтось із його рідних не був ображений на поліцію? – скептично запитала Бакстер.

– Ми такого не виявили, – відповіла Кертіс. – Так, знаю. Це здається безглуздим, бо він так явно зробив усе, щоб збісити все Нью-Йоркське управління поліції. Всі ж знають: якщо вб’єш копа, на тебе щодуху накинеться вся поліція. Байдуже, хто це був: якась секта, онлайнова спільнота, що женеться за славою, чи товариство шанувальників «Лялькаря». Полювання на копа було чи не найдурнуватішим, що вони могли зробити, і, хай чого вони намагаються досягти, зараз вони вдесятеро ускладнили собі це завдання.

Бакстер мимоволі згадала, що сказав їй Едмундс напередодні ввечері.

– Хтось усім керує, – сказала вона, – координує ці вбивства, користується цими «Пішаками» задля власного зиску. Ми знаємо, що жертв не обирають навмання, бо обидві інші жертви пов’язані з «Лялькою». Тепер у нас є три вбивства. Ми гадки не маємо, хто це, де ці люди чи бодай чого вони хочуть. Ці люди аж ніяк не дурні.

– То нащо оголошувати війну поліції? – спитав зачудований Руш.

– А й справді, нащо?

У наметі залунало кілька гучних голосів.

– Спецагенте Кертіс! – гукнув хтось.

Бакстер і Руш слідом за Кертіс вийшли з отвору в стіні. Команда новинарів саме встановлювала своє обладнання й жадібно оглядала все довкола щоразу, коли підводила очі. Кертіс пішла поговорити з гуртом людей у чорних костюмах.

– Схоже, далі ваша черга, – шепнув Руш, звертаючись до Бакстер. Дістав із кишені краватку для екстрених випадків і пов’язав її собі на шию. – І як воно – бути офіційним обличчям пропагандистської кампанії?

– Стуліть пельку. Вони можуть знімати мене за роботою, та нехай ідуть нахрін, якщо…

– Руш? – гукнув огрядний чоловік, покинувши компанію Кертіс. Він був одягнений у величезний зимовий пуховик, який не лестив його фігурі, вже й без того надто пишній у верхній частині. – Демієн Руш? – промовив він, широко всміхаючись і простягаючи руку зі схожими на ковбаски пальцями.

Руш поспіхом дов’язав неохайний вузол, який зав’язував, і розвернувся, набувши незвично презентабельного вигляду.

– Джордже Мак-Фарлен, – усміхнувся він і звинувачувально позирнув на жетон ФБР, який висів у чоловіка на шиї. – Перекинчику бісів!

– І хто це сказав – британський агент ЦРУ? – засміявся той. – То це ти встряв у ту неприємну ситуацію у в’язниці?

– На жаль, так. Але мене, певно, глядів хтось угорі.

– Амінь, – кивнув Мак-Фарлен.

Бакстер закотила очі.

– Слухай, ти досі стріляєш? – запитав чоловік Руша.

– Та ні.

– Ні! Що ж, це збіса прикро. – Мак-Фарлен із щирим розчаруванням на обличчі повернувся до Бакстер. – Оцей хлопака досі втримує рекорд управління на п’ятдесяти ярдах!

Бакстер кивнула, долучивши до кивка якийсь невизначений звук.

Помітивши її вдавану зацікавленість, Мак-Фарлен знову переключив увагу на Руша.

– Рідня досі в Англії? – Владний чоловік навіть не став чекати на відповідь. – Скільки там зараз твоїй доньці? Як моїй Кларі, шістнадцять?

Руш відкрив рота.

– Що за вік! – похитав головою Мак-Фарлен. – Весь час хлопці й ниття. Я рекомендував би тобі залягти тут на дно й повернутися, коли їй буде двадцять!

Місце злочину наповнилося недоречно лунким сміхом: чолов’яга якимось робом усвідомив приховану кумедність своєї репліки. Руш ґречно всміхнувся, а тоді Мак-Фарлен ляснув його по спині – доброзичливо, але боляче, до сліз в очах – і подався геть.

Коли Руш схопився за зболілі груди, Бакстер скривилася й пожартувала:

– Не сумніваюся, що це можна назвати нападом.

Кертіс прийшла по Бакстер і познайомила її з відповідальною спецагенткою Роуз-Марі Леннокс. Ця виснажена жінка вочевидь була аналогом Ваніти в ФБР – чиновницею, що вдає із себе оперативницю й навіть носить зброю задля годиться, просто на той випадок, якщо хтось раптом спробує вкрасти з її кабінету ксерокс.