Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— А ти як думаєш? — раптом вибухнула вона. — Я народила його в п’ятнадцять років. Я ніколи не дбала про нього. Він виріс у сиротинцях і прийомних сім’ях.

— А тепер?

— Тепер? Він мене ненавидить. Телефонує мені й мовчить, але я чую всі ці сімнадцять років злості й образи.

Кляйнерт відхилився назад, ніби щоб дати їй час перевести подих. Як боксер, що поважає лічбу арбітра.

— Хочеш знати, чому я не залишила його в себе?

— Я ні про що тебе не питаю.

— Але можеш запитати! — засміялася вона, однак голос її не слухався. — Хочеш дізнатися, як можна стати такою юною матір’ю? Як…

Не мовивши ні слова, не давши їй часу відреагувати, відчинити дверцята і втекти в ліс, німець притиснувся вустами до її губ.

Вони були розпечені. Нічого спільного з Чорноліссям. Чиновник-мушкетер-тибетець перетворився на туареґа, що сидить на розпеченому добіла краю колодязя.

Івана загубилася в цьому відчутті, думаючи, що холодність чоловіка — лише панцир. Скляна оранжерея, під якою росли небезпечні та прекрасні квіти.

Ця думка приголомшила її, адже цієї миті вона почувалася крижаною, ніби склеп, у якому не було ні квітів, ні хоч би одної душі.

Ньєман прокинувся поруч із твариною. Жорстка, чорна, густа шерсть.

Він здригнувся і підскочив, пронизаний розрядом чистого жаху. Та за секунду усвідомив, що це всього лише хутряний килим, на ньому вони з Лаурою зійшлися вночі.

Він навпомацки пошукав окуляри й роззирнувся навколо. Приміщення освітлювали ранкові промені, що прозирали крізь вікна. Камін був чорний, згаслий. На кріслах і дивані валялися розкидані лахи. У кімнаті плинув запах попелу та панував світанковий холод.

Сьома двадцять. Чорт. Він заснув прямо на підлозі, загорнувшись у килим, ніби бомж у своє ганчір’я. Суперсищик. Ньєман спробував хоча би пригадати їхні любовні утіхи. У голові спливли тільки якісь тривожні, дуже темні уривки. Жодного задоволення від спогадів.

А головне, Лаури ніде не було видно.

Навряд чи вона зараз готувала сніданок на двох.

— Лауро? — гукнув він, устаючи.

Уже сама тиша була йому відповіддю: він не помічав жодних ознак руху, людської присутності.

Ньєман погукав іще, затягуючи ремінь і застібаючи сорочку. Накинувши піджак, він пройшов залою, знайшов кімнатку, де вони вечеряли разом із кузенами, повернувся, тоді забрів до кухні в американському стилі. Усе було бездоганно чистим, порожнім і крижаним.

Тиняючись туди-сюди цим скляним кубом, Ньєман ніяк не міг прийняти того, що зробив. Переспати зі свідком — це ще куди не йшло. Але переспати з Лаурою — це справжня помилка: чи то підозрювана, чи то жертва, графиня реально була останньою людиною, з якою варто зближуватися.

Він пригадав іще якісь фрагменти. Неоднозначні оргазми, які скручували йому кишки, ніби нестерпна морська хвороба. Бліді вогники, що спалахували в його мозку, мов зірочки від удару в пику.

Це не він пригадував, а сама ніч думала його, поверталася до нього потужними струменями й відносила до нових глибин. Аби тільки не напоротися на рифи…

— Лауро?

Сходами вгору — і нові картинки. Лаурин подих. Лаурин вигин… У глибині душі він ніколи не розумів і не приймав цього тваринного стану, який охоплював усіх людей, сповитих ніччю, зсередини.

Він пройшов обшитим панелями коридором, б’ючись об стіни та лиштви — таке відчуття, ніби на початку двадцятого століття всі люди були карликами. Жодних замкнених дверей: Ньєман обійшов усі кімнати, але ніде не знайшов нічого цікавого.

Дійшовши до власної спальні, він відчинив панорамне вікно й визирнув надвір. Від ранкової свіжості йому стало краще. У повітрі висіла дрібна імла — а може, роса.

Лаурин джип стояв на подвір’ї. Тобто вона нікуди не поїхала — хіба, можливо, пішла пішки. Попрямувала до каплички? Сидить у жалобі над могилою брата?

Простягнувши руку, щоб зачинити вікно, Ньєман уловив Лаурин запах — його сорочка була просочена ним, цим різким і пекучим ароматом, ніби тканина горіла.

Він спустився на перший поверх і знову пройшов через вітальню. Йому спало на думку, що Лаура, можливо, залишила йому повідомлення. Ньєман знайшов телефон у кишені пальта. Нічого, певна річ. Принаймні від графині. Івана ж надіслала йому за ніч дванадцять смс. Слов’яночка, мабуть, відкопала нову інфу, поки він хропів.

Перш ніж перетелефонувати їй, він повернувся на кухню і засунув голову під кран. Не особливо приємна процедура, зате найкращий спосіб прояснити думки. Мала гніватиметься, і йому доведеться захищатися.