Івані довелося зробити над собою зусилля, аби зосередитись, — ця надто яскраво освітлена зала бентежила її. Меблі, прикраси, дорогоцінні килими з багатою історією були повною протилежністю того, що вона знала в житті.
— Макс із Удо теж не були братами, — сказав граф замогильним голосом. — Немає сенсу проводити складні аналізи.
— Кого з них усиновили? — запитав Кляйнерт.
— Макса.
Фліки перезирнулись: у справі прозирала якась внутрішня логіка. Убивця мітив у дітей-чужинців.
— У роду Ґаєрсберґів завжди були проблеми з фертильністю, — повів далі Франц. — Спочатку Фердинанд усиновив Юрґена, незабаром Герберт узяв Макса.
— А Лаура з Удо? — поцікавилась Івана.
— Це рідні діти. Як часом трапляється, після всиновлення первістків дружинам Фердинанда й Герберта нарешті вдалося завагітніти.
Знову-таки, Ньєман мав слушність: рід очищували від занесеної крові. Чи займалися цим Чорні мисливці? За чиїм наказом? І навіщо чекати, поки цим «зайдам» перевалить за тридцять, перш ніж прибрати їх?
Занадто прямі запитання: пізніше буде видно…
— Вас не наштовхує на якісь думки той факт, що обох прийомних дітей у вашій сім’ї вбили за однакових обставин менш ніж за тиждень?
Франц повів плечима, ніби намагався скинути невидиме пальто.
— Не знаю… — його голос раптом стишився: — Макса щойно… вбили. Я не встиг над цим поміркувати. Я…
— Чому ви не розповіли про це поліції?
— Кажу ж, друге вбивство сталося лише минулої ночі. Я…
Він затнувся й по черзі подивився на фліків пронизливим поглядом.
— Ви справді думаєте, що цей факт пов’язаний з убивствами?
Івана звелася на ноги і пройшлася в напрямку графа. Її відразу обпік жар від каміна. У ньому язики полум’я пожирали величезні поліна.
— А ви, — мовила вона, не збавляючи темпу, — ніколи не мали діток?
Франц стримано всміхнувся.
— Безпліддя завжди загрожувало нашій родині. А з інвалідністю… Немає жодного сенсу випробовувати долю. Я залишив це братам. До того ж я так ніколи й не одружився.
Перед ними був чоловік, який завжди стирався за іншими, не мав нащадків, ніколи не займався групою компаній. Цим він завдячував своєму братові Фердинанду, який прикував його до візка. Непоганий профіль для підозрюваного, ще й з більш ніж серйозними мотивами. Але вони вже відкинули цю версію — до речі, чому?
Фізично Франц не міг бути вбивцею, крім того, його алібі перевірили. Але ж Чорні мисливці працювали на нього…
Насправді був один факт, який не вписувався в цю гіпотезу: чоловік, який хоче помститися своїм братам через їхніх синів, не став би обирати прийомних дітей. Він навпаки взявся б за рідних. Не згадуючи вже про жертви з інших поколінь: якщо за нещодавні вбивства відповідав Франц, хто віддавав накази про попередні?
Івана наважилася порушити іншу тему:
— У минулому вже зникали спадкоємці вашої родини. Вони теж були прийомні?
— Про кого саме ви говорите?
Пам’ять в Івани була як у комп’ютера:
— Герберт фон Ґаєрсберґ щез неподалік від берегів Гренадин 1988 року. У 1966 році безслідно зник Дітріх фон Ґаєрсберґ. У 1943-му у Франції внаслідок саботажу руху Опору на залізниці загинув Гельмут фон Ґаєрсберґ. У 1944-му його кузен Томас помер у Франції під час висадки американських військ. Їхніх тіл так ніколи й не знайшли…
— Ви натякаєте, що їх також убили?
— Повторюю своє запитання: цих членів вашої сім’ї також усиновили?
— Та… ні. Не думаю. Взагалі-то, я не знаю.
Івана добряче насідала на стариганя, але той, здавалося, був нечутливий до цього тиску.
Вона нахилилась і схопилася за підлокітник візка.
— А я, — загорлала вона йому в лице, — думаю, що ви, чорт забирай, водите нас за носа!
Франц не відсахнувся, навіть не здригнувся — жодного натяку на переляк. Або він занурився в скорботу (два племінники за тиждень — це багато), або ж і не таке бачив.
Івані не дали наполягти. Кляйнерт схопив її за комір і різко відтягнув від Франца. Їй перехопило подих, і вона зігнулася вдвічі, кашляючи й відпльовуючись. Шикарно. Німець штовхнув її в груди, змусивши сісти на диван. Його вираз обличчя не потребував жодних коментарів: «Тихо будь!»
— Перепрошую за свою французьку колегу, — сказав він улесливим тоном. — Розслідування напружене…
Франц увімкнув задній хід на своєму візку і від’їхав від каміна. На його блідому обличчі не було ані краплинки рум’янцю, наче його витесали з мармуру.
— Зараз ми підемо, — вів далі Кляйнерт по-рабськи послужливо. — Ми вже дуже вдячні, що ви прийняли нас за таких обставин і…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу