— Я знаю, що все це не тримається купи, — сказав Кляйнерт сердитим тоном.
— Якщо їхня роль і справді така, то вони не надто в цьому успішні. Щоразу сини Ґаєрсберґів зникали.
Флік трохи ближче нахилився до Івани, ніби йому на думку спала якась нова ідея. Вона вловила його запах крізь солодкуватий душок від сидінь. Від нього ширився аромат трав і ладану. Вона подумала про тибетський чай. Зненацька її прекрасний мушкетер перетворився на монаха в Гімалаях. Заспокойся, дівчинко.
— В одному сумнівів немає, — повів далі він. — Уночі в парку Ньєман помилився. Пес не збирався нападати на графиню, він її охороняв. Реткен кинувся на Ньємана, бо подумав, що він — убивця.
В Івани починала боліти голова. Її думки губилися, ніби луна в стінах лабіринту, з якого немає виходу.
— Пірш, — підсумував Кляйнерт, повертаючи ключ запалювання. — Чорні мисливці. Всиновлення. Коли знайдемо зв’язок між цими трьома полюсами, знайдемо й убивцю. Або принаймні його мотив.
Івана витягла сигарету й відчинила вікно. Тоді заплющила очі й закинула голову назад. Авто розігналося. Під колесами шурхотів гравій. Холодне повітря хльоскало її по щоках. Вона насолоджувалася думкою про те, що Кляйнерт досі милується нею краєм ока — вона була Сплячою красунею, недоступною принцесою…
Так минув якийсь час, мовчанка змішувалася з крижаним вітром і захоплювала їх обох у їхній незворушності, їхньому взаємному нерозумінні. Вони їхали десь на землі — і це було прекрасно.
Раптом Івана усвідомила, що Кляйнерт гальмує. Вона розплющила очі: вони їхали лісовою дорогою. Флікиня запанікувала. Горло обпекла кисла відрижка.
Вона вже стискала пістолет, коли флік лагідно накрив долонею її судомно стиснені пальці. Він обрав галявину, оточену соснами та осиками й освітлену самими фарами.
Івана відчувала свої холодні пальці під гарячою рукою фліка. Крижинки, що дзвенять у склянці теплої води.
— Не бійся, — видихнув він.
— Я ніколи не боюсь.
— Думаю, ти навпаки завжди боїшся і докладаєш чортзна-яких зусиль, аби це приховати.
Кляйнерт говорив, майже не розтуляючи рота, ніби черевомовець. Він забрав руку, й Івані вже її бракувало.
— Чому ми зупинилися? — пробелькотіла вона.
— Щоб прояснити ситуацію.
— Мене починає діставати ця ситуація з Чорними мисливцями, з…
— Я говорив про нас двох.
«Він піде від дружини», — подумала вона. Вона пережила війну, батька-дітовбивцю, крек у підвалах, убивство дилера, вона була фліком і зробила насильство частиною свого повсякдення, але в неї в голові досі проносились подібні рефлекторні думки. Бідолашка …
— Я не розповів штутґартським флікам про Чорних мисливців. Вони займуться розтином та перевірятимуть алібі наближених до Макса осіб. Що ж до Ньємана, він розпитає свою графиню та змиється до ранку. У нас уся ніч попереду, Івано. Можемо схопити всіх членів «Шварцес Блут» і жорстко їх допитати.
Знову розчарування. Але, врешті-решт, це було краще. Робота — єдина надійна цінність.
— За яким обвинуваченням?
— Про це вже не йдеться. Тепер це між нами. Маємо кілька годин на те, щоб їх потрусити. Ці хлопці знають щось дуже важливе.
Приладна дошка відкидала купу маленьких промінців на його обличчя. Гранатові, лимонні, м’ятні світляні крапочки… Салон починав нагадувати залу караоке. Опиратися все важче…
В останньому рефлексі потопельника вона схопила телефон.
— Що ти робиш?
— Телефоную Ньєману.
— Кличеш татка на допомогу?
Івана хотіла його вилаяти, але телефон у руці завібрував.
«Ньєман», — подумала вона, однак опустила очі й побачила, що це не її наставник. Горло одразу стиснуло. Вона скинула виклик.
— Знову той загадковий красень?
Івана не відповіла, втупившись у телефон.
— Хто тобі телефонує і мовчить?
Він уперся ліктем у прогалину між двома сидіннями, і його поза радше нагадувала пляжного пікапера, аніж уважного колегу.
Івана мовчала, перекидаючи телефон, ніби вагу своєї таємниці, з однієї руки в другу.
— Це мій син, — сказала вона похмуро.
І одразу ж перевела на нього погляд, щоб заскочити на його обличчі вираз приголомшення, розчарування, відрази. Але Кляйнерт анітрохи не виглядав здивованим.
Справжній флік — завжди готовий до найгіршого.
— Коли ти не вдома, — запитав він, — за ним доглядає його батько?
— У нього немає батька.
— Скільки йому років?
— Сімнадцять.
— Хто про нього дбає?
— Якісь люди.
— Тобто?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу