Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

Кляйнерт тарабанив щось незрозуміле в рацію, ведучи машину однією рукою, а Івана поринула в свій айпад, очевидно, читаючи нову інфу німецькою.

— Що ви робите? — запитав Ньєман, роздратований.

— Оголошую Лауру в розшук і розпоряджаюся про нагляд за кордонами.

— Дурниці.

Кляйнерт спопелив його поглядом у дзеркало заднього огляду.

— Ньємане, стуліться. Від самого початку розслідування ви постійно помиляєтесь. Ви продзижчали нам усі вуха нещасним випадком на полюванні, це нічого не дало. Ви переконали нас, що Чорні мисливці напали на графиню, а виявилося, що все навпаки: пес захищав Лауру від вас. Після цього ви вплутали нас у цю історію з родовим прокляттям, і знову жодних результатів. Урешті-решт, ви запевнили нас, що мотив убивств — усиновлення. Що нам це дало? Ще один труп. Тепер у нас є справжня підозрювана, і ми не кинемо цю версію тільки тому, що ваша «інтуїція» підказує, ніби ми помиляємось.

Івана не зводила очей з дороги — відколи вони вирушили, вона ні разу не глянула на Ньємана і не сказала йому ні слова. Він бачив лише її потилицю, що визирала з-під каре.

— Чому, по-вашому, Лаура вбила Шюллера? — запитав Ньєман.

— Бо він дізнався, що вони з Юрґеном не рідні брат і сестра.

— Тобто ви визнаєте, що всиновлення грає ключову роль у цій справі. Чорні мисливці…

Цього разу Івана повернулася до нього, тримаючи руку на спинці Кляйнертового сидіння.

— Ньємане, ваша історія не тримається купи. Спочатку ви сказали нам, що вони вбивці. Потім — що вони захищають Ґаєрсберґів. Тепер ви стверджуєте, що вони винищують лише тих спадкоємців, яких…

— Це наглядачі. Їхнє завдання — вбивати… цих запасних дітлахів.

— Коли тим перевалить за тридцятку? І так у кожному поколінні?

Івана повернулася лицем до вітрового скла. На неї регулярно потрапляло сонячне проміння, штрихуючи її профіль, ніби старовинний кінопроектор.

Перед ними простягалася пряма дорога, яка, здавалося, ніколи не досягне лісу. Ньєман подумав про лісовий масив Ланд, цей безмежний обшир, який повністю засадили деревами в дев’ятнадцятому столітті. Можливо, Ґаєрсберґи зробили те саме. Більше дерев — більше здобичі…

— Є й інша причина, чому ваша думка хибна, — наполягала Івана, не зводячи очей із дороги.

— Яка?

Вона знову обернулась, і він прочитав на її обличчі своєрідне співчуття через його безглузді ідеї. Ньєманові більше подобалося, коли вона гнівається.

— Якщо слідувати вашій логіці, прийомна дитина завжди була старшою в сім’ї, адже батькам не вдавалося зачати рідну.

— Саме так.

— Отже, вбитий син щоразу мав бути найстаршим.

— Так.

— Сьогодні вночі ми з Фабіаном переглянули архіви Ґаєрсберґів…

Івана знову назвала німця на ім’я — він не пригадував, щоб вона хоч раз назвала його П’єром. Чорт . Ці двоє разом.

— Не завжди зникала старша дитина, — відрізала вона. — Ваша теорія «запасних дітей» не працює. Цих спадкоємців убивали з іншої причини… Не рахуючи ще однієї проблеми.

— Якої?

— Якщо сім’я щоразу вирішувала взяти прийомну дитину, вони обирали б хлопчиків, чи не так?

— Так.

— Наші пошуки показали, що деякі Ґаєрсберґи, які зникли в дев’ятнадцятому столітті, були жінками. Отже, вони не були прийомними.

Ньєман поклав руки в кишені й знизав плечима.

Озвався Кляйнерт — вони вирішили добити його вдвох:

— Повернімося до вбивства Шюллера. Чому це не могла зробити Лаура фон Ґаєрсберґ?

— Питання радше ось у чому: навіщо їй це робити? Бо Шюллер дізнався, що Юрґен не був Ґаєрсберґом? Рано чи пізно це все одно випливло б.

— Тоді Шюллер виявив ще дещо.

Івана знову обернулася й кинула на нього викличний погляд.

— Якщо Лаура не винувата, навіщо їй тікати?

Ньєман пригадав, як вона курила в темряві посеред своїх прозорих стін. Невже чекала на нього? Чи щойно повернулася від Шюллера, якого вбила? Чи вона вже тоді запланувала переспати з ним, аби від нього змитися?

— Вона не тікала. Вона хоче звести рахунки. Взяла батькову рушницю. Поїхала помститися.

— Це що по-вашому, Ньємане? — скрикнув Кляйнерт. — Якийсь вестерн?

Ньєман завагався, але тоді докинув:

— Гадаю, учора ввечері я сказав щось таке, що наштовхнуло її на здогад.

— Шепнули під ковдрою, так? — зіронізувала Івана. — Уся ця ваша хрінь починає нагадувати водевіль.

Флік розтулив рота, аби її осмикнути. Але Кляйнерт його випередив:

— Вони тут.

Ньєман зиркнув на нього і побачив, що його погляд прикутий до дзеркала заднього огляду. Француз підтягнувся вище і теж визирнув через заднє вікно.