Ньєман повернувся до вітальні, збираючись набрати Івану, але раптом помітив деталь, від якої в нього волосся стало дибки.
На підставці для рушниць бракувало гвинтівки. І не будь-якої, а антрацитово-чорної, ніби вилитої з одного шматка металу, про яку Лаура казала, що вона належала її батькові. Призначений для піршу шедевр, з якого можна було влучити в мішень за двісті метрів.
Очевидно, Лаура прихопила й жменьку набоїв, відлитих власноруч, тих особливих куль, чиє м’яке вістря спричиняло максимальні ушкодження.
Ньєман сів у крісло. Ось що сталося вночі: він сказав щось таке, що дало Лаурі змогу прочитати між рядків, хто вбив її брата. Щоб відвернути його увагу, вона переспала з ним — дякую, мадам, — і почекала, поки він засне, аби взяти зброю і піти зводити рахунки. Що ж він такого сказав, на бога? Що такого вона зрозуміла, чого не допетрав він?
Завібрував мобільний, і він так здригнувся, що ледве не перекинувся навзнак.
— Якого хріна ви творите, Ньємане? — загорлала Івана в слухавку. — Бляха, я вам усю ніч телефонувала!
— Я… я ж казав, що їду до графині.
— Але забули уточнити, що збираєтеся провести з нею ніч.
Він спробував відволікти її, і собі — непереконливо — закричавши:
— Та годі вже, зміни платівку! Що сталося?
— Сталося те, що вночі ми отримали список дзвінків Шюллера. Остання людина, якій він телефонував, — Лаура фон Ґаєрсберґ, і це було за годину до його смерті.
Ньєман не знайшов, що відповісти.
— Отже, ви переспали з нашою підозрюваною номер один, — підкреслила Івана.
— Ти де?
— Перед вами.
Ньєман підвів погляд і побачив крізь вікна, як на подвір’я заїжджають поліцейські машини. Зелені, наче пивні пляшки, автівки сяяли синюватими вогниками, що нагадували озеро Тітізе. Одна, дві, три, чотири машини загальмували перед будинком, і з них повалили фліки в уніформі.
Запанікувавши, Ньєман прикріпив кобуру до ременя й натягнув пальто. Тримайся гідно, друже. Він побіг до дверей, але вони були відчинені: озброєні фліки вже заходили до будинку в стилі Баугауса.
Ніхто не звернув на нього жодної уваги. Їм була потрібна графиня, а не паршивий флік, який від початку повз як черепаха і випускав з уваги важливі докази. З’явився Кляйнерт — він не тріумфував і не журився, а просто був виснажений цим розслідуванням, яке йшло спіраллю. Він постарів на тисячу років і вже не нагадував ні німецького чиновника, ні мушкетера. Радше Троцького за кілька днів до смерті.
Він коротко зміряв Ньємана поглядом, але вирішив мовчки приєднатися до своїх людей, які обшукували кожен куток. Де ж Івана? Ньєману здавалося, що вона одна могла витягти його з цього становища. Він помилявся.
— Ну як? Задоволені собою? — запитала вона з порога.
— Івано… — пробурмотів він.
Його голова нагадувала палату витверезника. Приземлення після ночі кохання нагадувало авіакатастрофу.
— Тепер усе зрозуміло, і не завдяки вам.
— Ну, давай. Викладай.
— Я вже розповіла вам основне: востаннє Шюллер телефонував графині.
— Це нічого не доводить.
— Але можна припустити, що лікар розповів їй щось таке, що викликало в неї бурхливу реакцію, і вона поїхала до лабораторії.
— Чиста спекуляція, — заперечив він. — Ніхто там її не бачив.
— Власне, бачив. Приблизно в час убивства один науковець помітив її джип на парковці.
За його спиною ходили туди-сюди фліки, перекидаючись німецькими слівцями — тими, які Ньємана в дитинстві навчили ненавидіти. Мова лиходіїв. Мова нацистів. Синюваті відблиски фар домішувалися до мідних променів ранкового сонця, перетворюючи шибки на абстрактні полотна.
Стоячи в цьому світлі, ніби в клітці Фарадея, Ньєман уявив, як його арештовують, засуджують, виганяють у заслання. Не за скоєні злочини. А за кричущий проступок — страшенну дурість і наївність.
Івана з Кляйнертом гарували всю ніч. Список дзвінків Шюллера вони отримали аж перед світанком, а до цього встигли арештувати, чи радше розпорядитися про арешт, основних членів асоціації «Шварцес Блут». Німецький флік не став заморочуватися процедурами чи об’єктивними фактами. Він запустив сіті й виловив усіх, хто міг би надати йому хоч якісь відомості. І, крім того, провернув він це за спиною фліків із карного розшуку.
Тепер вони поверталися до центрального відділку Фрайбурґа, щоб допитати затриманих. Історія замовчувала, чи дозволять Ньєману доєднатися до вечірки. Сидячи на задньому сидінні, ніби слухняна дитина, він спостерігав, як пролітають кілометри сосен. Принаймні його ні в чому не підозрювали…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу