Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Туземні народні танці в Київській губернії, товаришу підполковник.

— Туземні вони чи не туземні, але завтра з Божою поміччю почнемо по новій. А сьогодні ти ще напишеш мені пояснення, за що Жопсю образив.

Я спочатку остовпів, а потім приречено вимовив:

— Вже!

— Що — вже?

— Вже накапали. Товаришу підполковник, хто? Якщо Жопся, то я втрачу віру у гомосексуалістів.

— Заспокойся! Анаконда тебе здала.

— Ну й темпи! Це ж я не встиг іще дійти до роботи, зазирнути на пошту, одержати пресу, стати свідком вбивства, викликати бригаду, а вона вже накапала!

— Ти на Анаконду, Сирота, не дуже наїжджай. У неї сьогодні день важкий був. Доки ти своїми справами займався, до речі, в робочий час, вона на шмат хліба заробляла. І ледь не погоріла. Її якийсь збоченець найняв. Пообіцяв подвійну оплату, але щоб це було на сходах. Завів на горішній поверх, прилаштував до поручнів, зробив своє, а потім замість розплатитися встромив, паскуда, дівчині голову між залізними прутами, щоб не вирвалася, і збирався тікати. На щастя, Анаконда — баба бита, не стала чекати, доки він ширіньку застібне, і хвицонула його підбором якраз у розпірку. Ну, потім, доки мужик від болю по сходах качався, вона пруття розігнула, вибралася і ще додала так, що шви накладали отому типу на всю фізіономію. Скажу тобі, Сирота, ці «шпильки» — страшна зброя.

— А я тут до чого?

— Ти загалом ні до чого. Просто, коли Анаконду замели наші, бо той бугай так верещав, що й на вулиці було чути, то вона образилась. Як мені, каже, порядній жінці, то вже не можна і за себе постояти в межах самооборони. А як ваш Сирота сьогодні Жопсі гарячою коцюбою станок спалив з кепського настрою, так йому нічого.

— Шльондра!

— Згоден. Але ти їй нічого не зробиш. Хіба що солі на хвіст насиплеш.

— А притягти?..

— За що? За проституцію? Такої статті немає.

— А за дармоїдство?

— Сирота, перехрестись, якщо в Бога віруєш. Яке дармоїдство? Вона з восьмої до п’ятої соками в овочевому магазині на Подолі торгує. Ударниця комуністичної праці, між іншим!

— То може, товаришу підполковник, ми вдвох їй рекомендації в партію напишемо? А там уже можна буде і по партійній лінії…

— Олексо, як каже моя онука, дивлюсь я і дивуюсь на тебе. То ти баришень у Піонерському парку на лавці взимку петрушиш, аж пара йде, а то раптом таким цнотливим зробився, аж страх!

— Скільки можна повторювати, що… не в Піонерському парку, а у власній квартирі і не взимку, а посеред літа, і не баришню, а законну дружину, і не я, а наш замполіт, і не петрушив, а читав їй чернетку своєї доповіді…

— Тю на тебе, Олексо! Збив з думки. Про що я?

— Про те, що Анаконда — не шльондра, а порядна радянська жінка.

— Саме так! З сусідами живе — душа в душу, водою їх не заливає, танців під баян о третій ночі не влаштовує. Спекуляцією не займається, клієнтів не обраховує — ні за основним місцем роботи, ні за сумісництвом. Притонів розпусти не утримує. Щоправда, після спілкування з нею деякі мужики на своїх коровидл дивитися не можуть, але то вже не нашого розуму справа. Так ото напиши пояснення, сходи додому, добряче виспись — і завтра зранку щоб стояв переді мною з готовим планом оперативно-розшукових заходів! Бо зроблю таке, що Жопсі позаздриш.

За всіма правилами детективного жанру цієї ночі мені мала снитися Анаконда, яка шпурляє мені в голову з даху шмат карнизу. Або Жопся за кермом трамваю, під який мене штовхає якась невидима сила. Проте я спав міцно, без сновидінь.

Вранці за першою кавою до мене остаточно повернувся спокій, а з ним і здатність мислити логічно. Поміркувавши, я відніс історію зі шматком карнизу до нещасного випадку плюс щасливого збігу обставин. Будинок, у якому містилася пошта, зводили мало не за часів Ярослава Мудрого і не ремонтували від возз’єднання України з Росією. То не диво, що з нього людям на голови шматки летять, диво, що він взагалі весь не розсипався, до фундаменту. Отже, під спробу вбивства пасує лише історія на розі Кірова і Карла Лібкнехта. Я веду зараз дві справи — по собачнику офіційно і по дивним інтересам покійного Віктора — приватно. Але щодо мого неофіційного розслідування, то крім двох згорьованих батьків про це ніхто не знає. І навряд чи від них вийшла якась інформація, та ще й так швидко. Хіба що хтось зацікавлений сидів у сусідній кімнаті, але то нереально. Залишається друге — пістолет. Логічний висновок: серед усіх отих любителів постріляти я випадково зачепив справжнього вбивцю. Ура, Сирота, і хай живе! Це означає, що можна припиняти біганину по стрілецьких клубах і спорткафедрах і братися за те, що я насправді люблю: порпатися в документах, співставляти, вишукувати… нормально!