Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Мама сказала: а ну тебе! І пішла у свою кімнату дивитися телевізор. Я знав, що протягом вечора вона як мінімум ще раз розповість мені історію зі склом в усіх подробицях. Єдине, що мене цікавило, як же на цих скалках ворожать. Усі мої знання в цій галузі обмежувалися примітивною ворожбою на картах, де я чомусь завжди виступав у ролі трефового валета, котрий обтирається об казенний дім. Розпитати у Катерини, чи що? Вона, напевне, і не таке знає.

Колись, утихомирюючи пару п’яних дружків свого чоловіка, ця слабка жінка загнула такий багатоповерховий мат, що ті миттю витверезіли і довго вибачалися. Мама казала, що Катя начебто півжиття по тюрмах просиділа. Все може бути… Однак, двір наш завжди виблискував чистотою і затишком. І п’яні у нас ані на лавочках, ані під лавочками не валялися. Не те що у сусідів.

З наступного ранку на узвозі з’явився великий знак обмеження швидкості до двадцяти кілометрів на годину, обабіч бовваніли два даішники. Один з жезлом, другий — з блокнотом і ручкою. Наша слідча група неймовірно розрослася за рахунок підкріплень із райвідділів. Колеги ще раз прочісували адреси згідно зі складеним мною списком, вилучали документи і відбирали пояснення. Врешті-решт, користь з цієї масованої облави таки була. Бо перелякані відставники зі спортивних кафедр та клубів ДТСААФу оббігали, як то кажуть, поперед паровоза всіх своїх знайомих, забираючи у них позичену «на пару днів» зброю.

Тим часом уся наша Управа жваво коментувала останній вибрик Анаконди. Виявляється, отой побитий збоченець таки подав на неї в суд за заподіяння тілесних ушкоджень, що складали безпосередню загрозу здоров’ю. Однак, наша ударниця комуністично-сексуальної праці не сиділа склавши руки, а негайно подала зустрічний позов на підступного клієнта — за зґвалтування. Мовляв, негідник встромив їй голову між прутами не насамкінець побачення, а на початку. І скористався її безпомічним станом, аби зганьбити жіночу честь. І не била вона його взагалі, а в порядку самооборони чинила опір. Природно, ногами, бо руками намагалася розігнути пруття. Хто ж йому, дурню, винен, що він сам підставився — вона там бачила, куди б’є?

Наші дотепники негайно перейменували Анаконду в «Коняку-маму». Прокурор відібрав у неї і кавалера підписки про невиїзд, а суд по цій справі обіцяв увійти в аннали київської криміналістики.

Вже за перші три дні чергування на узвозі кількість машин, котрі постійно проїздили там у визначений нами час, перевалила за півсотні. Старий бурчав:

— У цього вбивці ніякої поваги до нашої роботи. Знайшов місце! От чого б йому не зачаїтися на якійсь святошинській просіці, чи ще краще — на десятій лінії Пуща-Водиці, де півтори машини за весь день проходить? Ми б його миттю вирахували. Одна радість — що ці дві собачниці разом зі своїми недомірками в динамівський пансіонат звалили. Набиратися сили перед пологами! Хоч Генерал на нас гавкати перестав, а заговорив як людина.

— Велике діло, товаришу підполковник, вчасно розслабитися!

— Хай мене простить начальство і Господь Бог, якщо він є. Але мені чомусь захотілося, щоб розслабилися не ми, а вбивця. І бодай чимось та й видав себе. Навіть наступним замахом на невідому поки що нам машину.

— А я вважаю, що він не розслабиться, а ляже на дно, сам себе прикопає, та ще й, як у тій лічилочці, напис напише: мовляв, не кантувати. Бо нічого не бачу, нічого не чую і нікому ні про що не скажу.

Назавтра з’ясувалося, що я був неправий. Власне, завинив не я, а даішники. Їм, бачте, сонце в очі світило, то вони за власною ініціативою перетягли знак вище по узвозу. Мовляв, яка різниця, де ті номери записувати. Ну, а водій у нас який? Перед знаком, звичайно, гальмоне. А як тільки проїде, дасть по газам, аби надолужити час.

На п’ятий день чергування повз даішників проїхали «Жигулі» рідкісного ультрамаринового кольору. Доки один з них нотував номер, другий почав видивлятися червоного «Москвича», котрий виринув метрів за п’ятдесят. На «жигуль», природно, ніхто з них і не озирнувся. А даремно! Бо в цей момент лобове скло ультрамаринового красеня вкрилося густою сіткою тріщин. Це зафіксував водій «швидкої допомоги», котра їхала в цей час вгору. Той, хто сидів за кермом «Жигулів», ясна річ, розгубився, бо замість тиснути на гальма, спробував вивернути кермо. На будь-якому місці узвозу помилка обійшлась би кількома подряпинами або зігнутим об берізку бампером. Але саме там, на повороті, жодних берізок не було. І за невисоким живоплотом у кількох метрах починалося урвище висотою з п’ятиповерховий будинок. Машина туди і влетіла. Там, на самому дні, якийсь недоумок-архітектор прилаштував чотириповерховий гуртожиток. Можна собі тільки уявити, що було б, якби «Жигулі» врізалися в дах або горішній поверх. Та машина вибухнула під глухим брандмауером, де жодного вікна навіть не передбачалося. Пожежники будинок врятували.