Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Де саме він ховався до того, ми так і не помітили. Досвід все ж таки — велика справа. І не тільки для сищиків. Одне слово, засікли ми його, коли він уже навшпиньки підкрадався до хлопця, котрий так захопився своїм керамзитом, що нічого не чув і не бачив. Усе ясно — він стукне малого по голові, а потім викине за борт. Відігне арматуру і доки всі метушитимуться навколо трупа, непомітно зникне. Все спишуть на нещасний випадок, виконроб зіграє роль стрілочника, а ми знову впіймаємо облизня.

Може й упіймаємо, тільки не цього разу. Його скрутили в той момент, коли він уже заніс руку зі шматком цегли над головою хлопця. Від несподіванки він спершу навіть не пручався, що дало можливість Петровичу кілька разів клацнути і зафіксувати цей відповідальний момент.

Отямилася наша здобич лише тоді, як на зап’ястях клацнули наручники. Я вийшов з тіні, дістав з кишені сигарети, припалив і з задоволенням затягнувся. До Музиканта дійшло, що цього разу його переграли. Він люто засичав крізь зуби прокляття — не ті, які вживають у побуті чи навіть у «зоні». Я їх читав у зошиті покійного Віктора серед виписок з «Молоту відьом».

Аби припинити той потік підсвідомості, я скористався рекомендацією черниці Маріоніли. Підійшов майже впритул і, дивлячись йому у вічі, тихо сказав:

— Твоє діло — у твоє ж тіло!

І тут він смиконувся так, що й десантна рота його б не втримала. Рвонувся в єдиному напрямі, де ніхто не перекривав дорогу, пірнув під страхувальний прут і в ту ж мить кинувся сторч головою вниз.

— Є три вигідних для нас факти, — підбив підсумки наш Генерал. — Перший: злочинця сфотографували, коли він замахувався цеглиною. Отже, є доказ наміру вбивства. Другий: в момент власної смерті він був у наручниках, отже маємо свідому спробу втечі з-під арешту. І третє — це чудово, що він розбився насмерть! Бо якби він на слідстві заговорив і ми почали розкопувати його попередні подвиги і вийшли на його замовників… то тут би навіть у капітана Сироти не вистачило б фантазії уявити, чим би це нам окошилося.

— Одне слово — здох Максим — і ікс з ним, — буркнув Старий.

— Ви щось сказали, товаришу підполковник?

— Приказку, товаришу генерал. Малолітні хулігани навчили.

— Ну, якщо наш ветеран жартує, то питань і заперечень немає. Працюйте, товариші, але так, аби вас особливо не помічали.

Я хотів ляпнути в стилі булгаковського Воланда: «Сеанс чорної магії закінчено. Маестро, вріжте, будь ласка, який-небудь маршок». Але тільки прикусив язика.

Від автора:

Вбивства під прикриттям ворожби у ті далекі роки були такою екзотикою, що «Справу Музиканта» заховали за грифом найвищої секретності. Щоправда, дехто з постійних відвідувачів тенісних кортів раптом перестав там з’являтися. Напевне, поміняли хобі…

Що ж до чорної магії, приворотів, наворотів, присушки, відсушки та іншого зурочення, то сьогодні це не дивина, а одна з нових професій. Чи старих?.. В усякому разі, на наші часи Музикант міг би спокійно працювати навіть під ліцензією Міністерства охорони здоров’я як «чаклун-екстрасенс у сорок восьмому поколінні». Лише нещодавно у цієі публіки почали вимагати довідку від психіатра. Але хто ті довідки пише і хто їх читає?

Вбивства на замовлення під виглядом самогубств теж нікого не дивують. У пресі було — в Миколаєві пов’язали банду. Вбивали самотніх людей, імітуючи суїцид, а потім підробляли документи на їхнє житло. Зверніть увагу — навіть не в столиці, а лише в обласному центрі.

Великий теніс у Незалежній Україні перестав бути привілеєм номенклатури. Будь-хто може сьогодні прийти на описані в повісті тенісні корти і помахати ракеткою — за помірну ціну.

Що ж до мого друга Олекси Сироти, то з роками я все частіше і частіше замислююсь: чи не зурочив його тоді хтось по-справжньому?