Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Наступні спостереження за об’єктом підтвердили наші припущення. Музикант знову з’явився на довгобуді, тільки цього разу самим оглядом прилеглої території не обмежився. По-перше, він замаскувався: одяг спецівку і кирзові чоботи. По-друге, підібрав десь мітлу з довгою ручкою і довго шастав поверхами, обдивляючись, що там і де. Видивився, здається, все. Крім переодягненого у виконроба Петровича.

Ми мали величезне задоволення, роздивляючись фотографії, зроблені старим, але надійним, як машинка «Зінгер», апаратом. Було чітко видно, як Музикант акуратно підпилює металеву поперечку на сходах. Оскільки стін у будинку ще не було, самий лише каркас, то поміж стальними вертикальними балками поприварювали арматурні прути, які правили за страховку, щоби хтось зі сходів назовні не випав. Власне, то було не стільки для техніки безпеки, скільки про всяк пожежний випадок, бо досвідчені робітники і так тримаються подалі від краю. От такий прутик Музикант і відпиляв, а потім акуратненько приліпив назад, ще й смолою місце підпилу замазав, щоб не видно було.

Пригадую, у нас ще вибухнула коротка дискусія на тему, що робити: приварити на місце страховку чи попередити хлопця? Бо якщо приварити, то можна налякати Музиканта, а хлопця попередиш — він тоді власної тіні сахатиметься. І врешті-решт перекапустить нам усю операцію по затриманню. З боку Петровича, звичайно, не обійшлося без спогадів «як було колись» і роздумів «як є зараз».

— Оця технологія, коли без риштувань, вона, звичайно, для нас, ментів, краща. Бо колись як було? Цегляна кладка всередині, а риштування назовні. Ненадійно. У сороковому, як зараз пам’ятаю, одному стаханівцю дошки підпиляли, він і загудів із самої верхотури. Ні, з бетону воно, звичайно, надійніше, а з цеглою — тепліше, то факт.

Врешті-решт вирішили арматуру приварити, але замазати смолою — вже від Музиканта. Хлопцеві нічого не сказали. Проте пильність з нашого боку посилили. Оперативники мало не у відкриту тинялися по будові у спецівках — однаково в цьому безладді на них ніхто не звертав уваги.

Тим часом у струнку картину слідства втрутилася стихія планової економіки. Закінчився бетон. Себто не зник з природи, а був завезений на якийсь інший довгобуд, де він чомусь виявився потрібніший. Робітничий ентузіазм на хмарочосі одразу переключився на доміно. Пролетарі сиділи внизу у вагончику і люто забивали козла.

Чекати милості від Держплану не годилося. Точніше, ніхто не дозволив би нам нескінченно довго тримати оперативників у засідці на будмайданчику. Зрештою, київські бандюги у вказаний період не припинили своєї діяльності. Людей продовжували грабувати, ґвалтувати і навіть завдавати їм важкі тілесні ушкодження, несумісні з життям, так у наших протоколах офіційно іменується вбивство. Світ клином на одному Музиканті не зійшовся, а кадрів у розшуку, як завжди, бракувало.

— Ви як хочете, товаришу генерал, — рубонув старий у високому кабінеті, — але цього вовка треба витягати з нори. І то негайно.

— То що накажете, товаришу підполковник? Червоні прапорці вам видати?

— Як пишуть у газетах, забезпечити фронт робіт на об’єкті.

— Товаришу підполковник, я ж не начальник Київміськбуду. Я міліцією командую. Навіть якщо ми пообіцяємо послати весь персонал на завод будматеріалів в порядку шефства, лівого бетону нам ніхто не дасть.

— А задля чого нам бетон? Вистачить машини керамзиту, щоб нашому хлопцеві було над чим лопатою махати. А решта колективу хай і надалі козла забиває. Чим менше людей на риштуваннях — тим краще.

— Ну, машину керамзиту, товаришу підполковник, я вам ще можу організувати. Ми якраз у керамзитного директора права відібрали. Третій день мені дірку в голові робить.

На будові несподіваній появі керамзиту дивуватися не стали, відправляти назад і не подумали: дають — бери. Бригадир наказав нашому підопічному піти розім’ятися, а сам замінив його за столом серед доміношників.

Те, що Музикант був десь поряд, ми не мали сумніву. На роботі він узяв відпустку на кілька днів, мовляв, треба на село з’їздити. А сам щоранку переодягався у спецівку і їхав до Повітрофлотського мосту. Там на будові вишукував собі місце і терпляче чекав, коли ж нарешті його жертва зі своїм керамзитом з’явиться на потрібному поверсі.

І от цей момент настав. Уявляю собі розчарування ліквідатора, коли хлопець пройшов повз пастку, навіть не торкнувшись рукою до страхувального прута. Хоча — з іншого боку, ситуація складалася ідеально: крім хлопця і самого Музиканта, на поверхах, начебто, нікого не було. Начебто.