Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Щодо проблем колишнього подавальника тенісних м’ячів, то я про них Старому доповів негайно. І одразу вніс пропозицію:

— Наші діди про результати спостереження коли доповідають?

— Як і належить — щовечора, в письмовій формі. Вони ж у нас не просто так, а на зарплаті. Кадровики вимагають, щоб згідно з інструкціями.

— А можна, щоб не тільки щовечора і в письмовій, а негайно по телефону, як тільки Музикант за прохідну кортів вийде?

— Кому, тобі?

— Можна й мені. А краще вам.

— Ні, Олексо, найкраще в чергову частину. Ти забув, що у них там магнітофон стоїть? Всі розмови фіксують, у разі чого можна і переслухати. Зараз я дам розпорядження.

— Ну, раз пішла така роздача, товаришу підполковник, то може б нашим дідам ще й фотоапарат видати, щоб фіксували будь-які підозрілі дії підозрюваного? Як ви гадаєте — впораються?

— Ти не здумай цього у Петровича питати — образиться до кінця своїх днів. У нього оперативне прикриття не раз було — фотограф на базарі. У нього фотокамера ФЕД із боковим відеошукачем, знімати можна навіть спиною до об’єкту. Не чув про такі штуки?

— Вперше від вас.

— А їх пацани Макаренка у Харкові ще до війни випускали, спеціально для оперативників. Вічна, скажу тобі, апаратура, надійна, як машинка „Зінгер“. Можна дати нею бандюзі по голові, а потім спокійно знімати, як він ногами дригає.

— Якщо так, то я спокійний, товаришу підполковник.

— Олексо, що з тобою буде, як мене не стане?

— Ну, ви вже, товаришу підполковник, точнісінько, як Дмитро Гнатюк.

— До чого тут Гнатюк?

— А до того, що він на кожному концерті на біс одну і ту саму пісню співає: „Вівці ж мої вівці, вівці та отари, хто ж вас буде пасти, як мене не стане, егей!“

— Ти, божа овечко, йди працюй. Розмекався! Егей…

У себе в кабінетику я ще раз уважно перечитав щоденні рапорти дідів-оперативників. І вилаяв себе вголос та по складах. Виявляється, Музикант кілька разів заходив до одного і того ж будинку. Та оскільки в ньому проживав вигнаний з моєї подачі вахтер, то ці візити ні в кого не викликали підозри. А виявляється, там ще й екс-подавальник мешкає. Так от яким чином під дверима у бідолахи заговорене сміття з’являється. І цвяхи в одвірку. Це ж секундна справа! Страшно навіть подумати, що було б, якби у Малих Задрипанцях люди забули, що таке відьми і ворожіння!

Наступного ранку один із дідів зателефонував, ледь я переступив поріг свого кабінетику.

— Музикант пасе хлопця.

— Давно?

— Засів біля будинку ще з самого ранку, зараз в одному тролейбусі їдуть у бік Повітрофлотського мосту. Петрович з ними.

Ще за якийсь час обізвався сам Петрович:

— Музикант довів хлопця до будови, походив навколо, навіть зазирнув усередину. Це не проблема, бо там заходь, хто хоче. Але нагору не піднімався. Повернувся на корти. Зараз сидить у своїй комірчині. Відома вам дама заходила до нього вчора, перед самим кінцем робочого дня.

Ну що ж, здається, з Божою поміччю наше нескінченне, як собача пісня, слідство наближається до завершення. Всі необхідні ритуали вже пророблено. Хоча ні — треба ж іще заупокійну молитву замовити. От після цього самими дідами вже не обійдемося. Доведеться задіяти скорохватів-оперативників.

Старий на розвиток подій відреагував спокійно. Так, наче він усе життя мав справу з чаклунами-ліквідаторами.

— Втрачає кваліфікацію наш Музикант, втрачає. Це ж треба — на звичайнісінького різноробочого купився. Такого замочити можна і без усяких шаманських танців. Штовхнути його з десятого поверху — та й по всьому.

— А він, мабуть, так і збирається зробити. З тої будови сторч головою злетіти — і сигарет не треба. Єдине, що мені здається, Музикант його не просто штурхоне. Бо є ризик, що побачать, згідно із законом максимальної підлоти.

— Ну, це вже, Олексо, перебор. Звідки він знає, що хлопець до нас прибігав і що він його тепер як вогню боїться? З його позиції, то може спокійненько підійти, сказати щось на зразок: он ти де, а я тебе шукаю, кидай цю брудну роботу, тебе назад на корти беруть. І тільки-но хлопець розслабиться — легенько так підштовхнути.

— Ви ж самі вчили — не вважати підозрюваних дурнішими за себе. Чого він того нещасного собачника на узвозі застрелив? Міг же, як то кажуть, шлангом прикинутися: буцімто сам собачку шукає чи ще щось. Але якби після автокатастрофи бідолаха пригадав, що бачив напередодні підозрілого незнайомця — то тут уже б в нещасний випадок не повірили. Боюся, що він і цього разу гарненько підготує плацдарм, щоб не те що свідок — комар носа не підточив. Професіонал!