Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Саме так. От ти, наприклад, нарешті вирішив одружитися. Давно пора. Бо ще трохи — і пересидів би в дівках.

— Я? Одружитися? Хто вам сказав?

— Черниця з Фролівського монастиря до твоєї мами чого приходила? Мовчи, бо наврочиш. Я сам скажу. Всі знають, що в цій обителі черниці на замовлення постільну білизну шиють, спеціально для молодят. Благословляють вони її там чи святять — то я не знаю, але попит великий. Ну, а раз твоя мама таке замовлення зробила, значить, ми скоро тебе під марш Мендельсона здаватися поведемо.

— Діди накапали?

— Вони, а хто ж іще. Стара школа! Потилицею бачать.

— І довго вони ще?..

— Як мінімум місяць. Згідно з законом маємо право пенсіонера раз на рік брати на два місяці з повною оплатою. Або на чотири. Тоді на півставки. Як домовимося, так і беремо.

— Спасибі вам велике, товаришу підполковник, але боюся, що моє особисте життя гавкнулося повністю і остаточно.

— Чого це раптом?

— Я тепер взагалі ніколи не одружуся, навіть якщо дуже прикрутить. У мене відтепер комплекс, що в першу ж шлюбну ніч з-під ліжка вилізе хтось із ваших дідів і почне вчити нас, як оте саме робиться.

Старий спочатку хотів узяти ветеранів під захист, але не витримав і розреготався. Напевне, уявив змальовану мною картину.

Відсміявся і повідомив:

— Я, до речі, не через твоє весілля до тебе прийшов і навіть не через пістолетик. Нас обох Генерал викликає.

Генерал, всупереч побоюванням, був у доброму гуморі. Не став тягти кота за хвіст, себто робити довгу передмову, а одразу перейшов до суті:

— Із цим вашим Музикантом влаштували ми хамішуцер на весь Радянський Союз. І що ви на це скажете?

Старий лише знизав плечима, а я за звичкою вискочив з реплікою:

— Добре, що не на весь Варшавський договір, товаришу генерал!

— Жартуєте, товаришу капітан? А от декому в ці дні було не до сміху. І коли я вам назву прізвище цього декого, вам теж розхочеться гигикати.

Проте у самого Генерала очі залишалися веселими.

Тут і Старий вирішив, що надійшов його час:

— Та кажіть уже як є, товаришу генерал. Ми витримаємо. Нам, як тим татарам — що Варшавський договір, що Союз нерушимий, що Шулявка з Караваївкою. Аби без цієї клятої невизначеності.

— Тільки з поваги до вас, товаришу підполковник, як до одного зі своїх вчителів… Та не треба червоніти, я правду кажу. Бо це ж ви, здається, на отій нашій „всенощній“ висунули версію щодо професійного ліквідатора.

— Може, я, а може, товариш полковник — яка різниця? Одну справу робимо.

— Саме так. Але ближче до життя. Всі старі менти добре знають легенду щодо професійних ліквідаторів, які виконують вироки злодійських судів. Акцентую — саме легенду, бо говорили про таку публіку багато, а на власні очі їх ніхто не бачив. Тому зійшлися на думці, що це легенда. Простіше кажучи, казочка для блатних початківців, аби вони дотримувалися злодійських законів. Я правильно викладаю, товаришу підполковник?

— Стовідсотково. Це як з тим татуюванням: „Не забуду мать родную“. Воно, вважай, у кожного злодюги поперек грудей навіки намальоване, а насправді — тих матерів, котрі їх породили, вони за три копійки заріжуть і навіть не почервоніють. Все правильно, товаришу генерал, казочки це для дурників-малоліток зі спецшкіл.

— Спасибі. Але є ще одна не-легенда і навіть не версія, а реальний факт. У ті часи, які ми називаємо культом особи, в МГБ існував секретний підрозділ саме для знищення людей, яких неможливо було з різних причин стратити офіційно: через слідство, суд, вирок. Як ви розумієте, була це таємниця особливої державної ваги, знали про неї, крім Берії з Абакумовим, ну і товариша Сталіна, може, ще з півдесятка чоловік. Звичайно, ці ліквідатори мали знищувати тих наших ворогів, котрі перебували за кордоном СРСР. Але існували побоювання, що подібні операції проводилися і на радянській території. Тому одразу після страти Берії та Абакумова цей підрозділ ліквідували.

— Разом із ліквідаторами?

— Ні, ви тільки подивіться на цього гумориста! Сирота, з вашої милості московські генерали тиждень кальсони прали. А вам жартики. Юрію Володимировичу доповідали, Андропова маю на увазі. Ви хоч це розумієте? І до речі, що б ви робили на місці тодішнього керівництва? Пороздавали б усім ліквідаторам зірки героїв?

— А хто, до речі, тоді чекістами командував? — прикрив мене грудьми Старий. — Генерал Сєров? Така ж наволоч, як і Абакумов. Я його ще з війни запам’ятав. Він партизанів більш ніж німців боявся. Одна різниця, що Абакумова розстріляли, а Сєрова не встигли, бо сам застрелився. Головою Ради Міністрів, між іншим, Малєнков був, Георгій Максиміліанович. Антипартійна група! Про Микиту я вже не кажу. Тож нічого це начальство жаліти і на нього посилатися.