Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Попрошу, попрошу, товариші ветерани. От просто зараз. Хто Петровича підмінить? Кидайте на пальцях. Бо його цуцик уже всю огорожу навколо кортів обпісяв. Пора собаню додому вести.

— Умовив. Є пропозиція. Нехай молодь доп’є. За старше, так би мовити, покоління і його здоров’я.

Всупереч слабкому спротиву Старого, мене таки змусили допити. Це у них так називалося. Бо самогонка, як потім з’ясувалося, мала не сорок і навіть не сорок п’ять градусів, а всі дев’яносто.

І відрізнялася від чистого медичного спирту лише тим, що проходила через горло, як вода, не викликаючи судоми. І вибухала вже в шлунку. Зараза!

Як ти розумієш, ніякої роботи того дня у мене вже не було. Старий особисто вивів мене через чорний хід у двір і здав охороні, аби відвезли додому.

— Буде пручатися — прив’яжіть до ліжка. І почергуйте про всяк випадок на кухні, доки остаточно не засне. Бо знаю я цих — молодих і революційних. Коли тверезий, не допросишся щось зробити. А як переп’є, то одразу на подвиги рветься, мов той броненосець „Потьомкін“.

Коли через добу я прокинувся, то зі здивуванням виявив, що голова у мене не болить, думки працюють у правильному напрямі, тільки руки трішки тремтять і коли ходиш, чомусь вліво заносить.

Коли я доповів Старому про наслідки реакції на дідівський „лимонад“, він задоволено всміхнувся:

— Сирота, ти навіть не уявляєш, чим тебе вчора пригощали! Ми у партизанському загоні оце диво замість наркозу вживали. Дві склянки — і роби ампутацію кінцівок спокійненько, як у кремлівській лікарні.

— Рецепт дасте?

— А може, ще й насіння опійного маку для декоративних посадок на власній дачі?

— Немає у мене дачі.

— Тоді на балконі. Забагато хочеш. Два дні перепочинку можу дати, а от рецепту не діждеш. Ну хіба що поранять тебе колись чи в голову дадуть — тоді я у дідів стопарика випрошу. А ти, голубе сизий, як виженеш остаточно товариша Ходуна, сходи на корти. Як ми й домовлялися.

— Можна, я зараз, доки руки самі дрижать? Прикидатися не треба…

— Ну, валяй, артист погорілого театру.

— Це ви про всю нашу Управу чи тільки про карний розшук?

— Киш звідси!

І я кишнув. У вказаному напрямі.

На прохідній кортів мене ввічливо привітав справжній відставник — з колодочками бойових нагород, серед яких я одразу помітив Орден Слави. Директор теж випромінював ввічливість і турботу. Навряд чи причиною цьому був мій природній шарм. Не інакше, як подзвонили „згори“ і добряче гавкнули.

— Все зробили, товаришу капітан! Кого треба було — вигнали, відділ кадрів підсилили, всі дірки залатали. Порядок у сауні теж навели. Тепер там тільки масаж… ну і, знаєте, пиво під легкі закуски. Але це навіть у районних лазнях дозволяється!

— Добре, показуйте.

Дірки й справді були залатані, та ще й колючим дротом. У відділі кадрів замість двох добре вгодованих телиць сидів сухенький дідок із професійним поглядом залізничного ревізора. Мою здогадку підтвердив потертий значок „почесного путєйця“, вручений не інакше, як ще самим Лазарем Кагановичем.

Сауну ревізувати я з усією делікатністю відмовився, мовляв, нащо заважати серйозним людям. А от у закапелок до Музиканта зайшов. Бо власне, задля цього візиту і гралася вся ця комедія.

У майстерні багато що змінилося, навіть запах. Музикант у тих клумаках, про які згадували старі топтуни, виніс, напевне, всі свої трави та відвари, що надавали раніше приміщенню неповторного амбре. Котушки з товстою жилкою, необхідний інструмент, недоремонтовані ракетки та запчастини до них — от і все, що тут залишилося. Біблія з закладками теж десь зникла. Причепитися нема до чого.

Сам господар з підкресленою старанністю висмикував зі спортінвентаря порвані струни і робив вигляд, що у межах нашої галактики його більше нічого не хвилює. Проте я досить швидко вивів його з цієї нірвани. Незграбно повернувся, похитнувся і скинув зі столу велику бляшану банку з цвяхами. Вони розсипалися по всій підлозі, і це змусило Музиканта показати, що нерви у нього таки є. Він аж підскочив і щось просичав крізь зуби. Я одразу заходився вибачатись:

— Ну, я ж і слонюка! Ви вже не ображайтеся, у мене сьогодні все з рук валиться. Нерви нікуди, ось, бачите, як руки дрижать.

Музикант змінив гнів на допитливість:

— Що таке? Перепрацювали чи може, болячка яка?

— Та ні. Просто, розумієте, курити кинув.

— Давно?

Я назвав саме той день, коли він передав мені сигарети з сюрпризом. Його помітно пересмикнуло, проте він миттю взяв себе в руки: