Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Він нічого не запідозрив?

— Ображаєш, начальник! От ти б щось запідозрив, зобачивши, як у дворі за столиком двоє старих пердунів обігрують третього у підкидного дурня?

— Ви мені краще скажіть, скільки порожніх пляшок під тим столиком стояло — дві чи три?

— От якби їх там не стояло, він і міг би щось запідозрити. Але пляшечки з-під „плодово-вигідного“ ми з собою принесли, і то вже порожні.

— А випили де? З горла у під’їзді Управи?

— Знову ображаєш, партизан чортів! Принесли ціленьку! Тягни стакани.

Один із дідусів блискавичним порухом витяг із внутрішньої кишені пласку скляну флягу і поставив її перед Старим. Щось мені цей жест нагадав — чи не так само миттєво колись він вихоплював зброю?

— Ну ти, Лимонадний Джо, і даєш! — тільки і спромігся вимовити Старий.

— Точно, що Лимонадний Джо! — підтвердив один із дідів. — Йому ж лікарі заборонили пити будь-що, окрім лимонаду.

— А хіба це випивка? Це ж домашній продукт. На травах і без жодних домішок. Дітям можна давати. А до речі, про дітей — твоєму „малому наливати? Чи хай ще підросте?

— Хай спочатку заробить. Олексо, збігай до буфету і скажи Зіні, щоб дала чотири кришталеві чарки. Скажеш — у начальника високі гості.

— Так чотири чи п’ять, — наважився я нарешті подати голос.

— Чотири, — Старий витримав паузу і додав: — А ти будеш з гранчака.

Коли я повернувся до кабінету Старого зі склотарою, весь сискарський квартет уже сидів навколо столу і щось жваво обговорював. На мою появу Старий жестом зупинив дискусію:

— Про справу потім. Зараз дозвольте вам представити останню надію Київського кримінального розшуку капітана Сироту.

Діди нарешті уважно мене роздивилися, а потім підвелись і кожен по черзі подав мені руку. Хоча прізвищ своїх ніхто не назвав.

— А це, Олексо, щоб ти знав, як кажуть, віднині і во віки віків, мої вчителі. Тепер кажи як на духу: скільки днів вони тебе водять?

— Якщо чесно, то оце тільки від вас і дізнався, що мене, виявляється, не тільки охороняють, а ще й водять.

— Навіть якщо брешеш, Олексо, то переконливо, — втішився Старий. — Виходить, є ще порох у порохівницях. Наливай заслуженим людям!

За чаркою та за розмовою про славні старі часи з’ясувалося, що Старий залучив до слідства ветеранів розшуку одразу, тільки-но ми ідентифікували особу Музиканта, слушно вважаючи, що більшість нинішніх оперативників той вже давно знає в обличчя. Діди, треба сказати, не підкачали. Музикант не те що нічого не запідозрив, а навіть якось поступився одному з топтунів своїм місцем у трамваї, щоправда, під тиском жіночої частини громадськості. Напевне, нашого підозрюваного збила з пантелику моя охорона, котра демонстративно супроводжувала мене з ранку до ночі.

— Ви от молодому ще раз розкажіть, — попросив Старий, — якої масті ваш підопічний.

— Маєш на увазі — блатний, фраєр чи раптом синій?.. Чого так дивишся, синку? Фені не знаєш? А, так, ви ж їх зараз „конторськими“ кличете.

— „Конторський“ — то ще півбіди, — уточнив один із ветеранів. — А от якби тобі, хлопче, підлипало трапився, то мав би ти або „сім-шістдесят два“, не відходячи від каси, або шану і повагу.

— Яке підлипало? Що ти молоді голову морочиш? Ти ще розкажи, як тебе в РСЧМ приймали.

— А це ще що за звір, товариші ветерани?

Товариші ветерани із задоволенням посміялися, а потім пояснили мені, що чудернацька абревіатура — то насправді „робітничо-селянська червона міліція“. Так ми, виявляється, до війни обзивалися. Ну, а підлипало — не що інше, як шпигун.

— Взагалі, синку, таких людей, що себе шпигунами на слідстві обзивали, ми в молоді роки надивилися. Нас, щоправда, держбезпека виключно для конвоювання та охорони залучала, але довелося… А щодо справжніх підлипал, то такі нам за всю службу не траплялися. З диверсантами німецькими у війну справу мали — то так. А ця публіка нам не розкривалася.

— Музикант твій, синку, порода хитра. Ходить по-блатному, бо весь час назирці. Двічі однією і тією ж дорогою не повертається. Любить прохідні двори. В транспорт намагається останнім увійти. Часом робить вигляд, що переплутав зупинку — усіх пасажирів пропускає, виходить останнім, а як двері починають зачинятися, ляскає себе по лобі і заскакує у вагон. Але з іншого боку — блатних прикмет на ньому немає. Ось Петрович із ним у лазні парився — Караваївській. Жодної наколки. І до речі, ніяких шрамів, окрім від апендициту.

— Тоді може він і справді якийсь колишній „конторський“? — несміливо запропонував я. — Бо хто ж він тоді? Хіба такі фраєри бувають?