Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Не знаю, як щодо суду Божого, але будь-який земний суд опирається тільки на факти, а не на припущення.

— Того, що у світі на противагу добру існує зло, ви заперечувати не будете?

— Хто б заперечував, тільки не я. Я з тим злом щодня справу маю. Офіційно по вісім годин на добу, а часом і всі двадцять вісім.

— Те ж саме й ми. Тільки ви не саме Зло, а його роботу бачите. А нам доводиться з ним самим боротися.

— Погоджуюсь. Але повернімося до ваших чаклунів.

— А от вони якраз не мої, а дияволові. Хоча кожен з них свого часу народився звичайною людиною, такою, як-от ви. Батьків слухався, до школи ходив, друзів мав, може, навіть любов. Йому б життю порадіти, Богові подякувати, так ні ж — друзям заздрить, на вчителів у школі злоститься, дружину ревнує, на дітях зло зганяє. От коли врешті-решт все це чорне в такій людині бере гору над світлим, об’являється диявол, точніше— хтось зі свити його. І купує почорнілу душу.

— Якщо купує, то, здогадуюся, не за гроші. Інакше б біля тих, як ви кажете, слуг диявола, черги стояли, як по килими в універмазі.

— Правда ваша. Диявол їм владу дає над іншими людьми, та ще й таку, що не кожен наважується її прийняти. Найстрашнішу владу, ту, що зі світу зводить. А це ні з яким багатством не зрівняється. Тому, коли ви там нагорі з Вірою боретеся, мовляв, усе це забобони, то насправді ви дияволу допомагаєте. А потім за голову хапаєтеся: чого це, мовляв, лихі люди не переводяться?

Я за звичкою ледь не підкріпив слова черниці сухою міліцейською статистикою щодо постійного зросту злочинності — попри наші міліцейські титанічні зусилля. Проте, промовчав, а сестра Маріоніла вела далі:

— В газетах пишуть, що людина людині — друг, товариш і брат, а народ один одному в горлянки вчіпляється. Проте, це вже ви мені вибачте — заговорилася.

— Навпаки, мені цікаво. Тільки, якщо можна, ще конкретніше. От запродав отакий, чорний, душу дияволу — і що він робить?

— Інші душі зі світу зводить.

— Що-що?

— Слово є таке призабуте: причинність. У росіян — порча. От її і наводять. Як це робиться — ви вже на собі відчули.

— Не відчув. На моє глибоке переконання, хтось мені гарний спектакль влаштовує. Бо всі ці брязкотельця і голочки з цвяшками — то, вибачайте, для таких, як наша чесна Катерина, котра в Бога, може, і не вірить, зате чорта поминає на кожному кроці.

— Катерину не судіть. Вона з такої прірви вирвалася, що на десятьох вистачило б. Головне — захотіла душу спасти, тому і сама жива, і інших порятувати намагається.

— І все ж таки, як же вона, ота ваша причинність, наводиться?

— Скарлатиною в дитинстві хворіли?

Тут нарешті втрутилася мама, котра досі була лише уважним слухачем нашої дискусії:

— Хворів, хворів, у чотири роки. Від сусідського хлопчика прихопив. Сам винен: хоча хворого малого й ізолювали, але наш підняв гвалт, що не може жити без свого рідного Валєрика. І варто було нам з Валєриковою мамою на мить пильність втратити — дивимося, а вони вже сидять, обнімаються. Отак і перехворіли за компанію. А свинку — так то вже навпаки, Валєрик від Олекси заробив.

Черниця вперше за весь вечір посміхнулась, а я особисто чомусь почервонів. Однак сестра Маріоніла цієї теми не розвивала:

— Що з дітей візьмеш: вони душі безгрішні. Чого про дорослих не скажеш. Так от — як скарлатиною без контакту не захворієш, так і зурочити самими лише закляттями дуже важко. Тому і потрібне все оте, як ви кажете, сміття. Бите скло, спалені сірники, а то, наприклад, воду розливають під дверима. А вода не проста, нею покійника обмивали. Або ж ручку дверей милом мажуть — знову ж таки, покійницьким. В хату землю з могили підкидають, в подушки теж саме скло пхають, гарбузове насіння і пучки пір’я, чорною ниткою перев’язані. А то ще сушені жаби на подвір’ї хтозна звідки з’являються… А попередньо над усім оцим спеціальні обряди було пророблено, оті самі заговори. Як це робиться, я вам розповідати не буду, бо навіть вимовляти це вголос — і то гріх. Головне, щоб ви знали, нічого підозрілого до рук не беріть і навіть не доторкуйтеся.

— Що, Катерину кликати?

— Можна й Катерину… бо вам, як офіцеру міліції і члену партії, якось не з руки посеред двору сухих жаб палити.

— Як офіцер міліції, шановна сестро, я не повинен порушувати таємницю слідства, але мушу вам дещо сказати: той громадянин, що підпадає під вашу версію і влаштовує спектаклі з чаклунством у мене під дверима, на моє переконання, використовує ворожбу виключно для маскування, бо людей зі світу зводить стовідсотково матеріалістично, власноручно. Ми ще до кінця не розкрутили, як саме, але що не за допомогою сухих жаб — то вже точно.