Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Сирота, ну ти закінчений псих. За одну цигарку вбити ладен.

Розвитку цієї тези я вже не чув, бо біг назад, у кабінет, де всі три мої начальники і експерт разом із ними досі стояли з роззявленими ротами. Нормально реагував на все, що відбувалося, тільки Рубін. Як дрімав собі біля ніг хазяїна, так і не поворухнувся..

Як вчили нас класики, найкращий захист — це напад. Я одразу простяг експерту розпечатану пачку „Золотого руна“ і скомандував:

— Кулею! Починайте з фільтрів. На відбитки пальців можете начхати. Якщо вони там і були, то їх уже залапали.

Найцікавіше, що експерт, у якого завжди до будь-якої дискусії була своя баночка на дьоготь, цього разу лише мовчки кивнув і швидко вийшов. А начальство нарешті почало приходити до тями.

— Приношу вибачення за порушення статуту, — упередив я будь-які зауваження. — Ситуацію, сподіваюся, ви вже зрозуміли. Відбулася випадкова підміна речового доказу.

— Сподіваєтеся, капітане, цього разу щось знайдуть?

— Аби натяк був, товаришу генерал. А там, якщо треба, то й академію наук підключимо — не вперше.

Зі свого кутка подав голос і Старий:

— От кажуть: прогрес, прогрес… А де він у біса, той прогрес? Пам’ятаю, коли мені було стільки, як оце зараз Сироті, то я напам’ять знав усіх київських наркоманів. І при цьому не дуже перевантажувався. І наркотик тоді був, вражайте, один — морфій. Про кокаїн хіба що пару старих ментів, ще довоєнних, щось пам’ятали. Їм розказували… а зараз що?

— А зараз, — розвинув думку Генерал, — такого понапридумували, що уявити важко. Я тут днями читав закриту інформацію для керівного складу: американські наркомани оцей свій новий… як його? Що на три букви…

— Ел-Ес-Де, товаришу генерал, — прийшов я на допомогу.

— Саме так. То оце ЛСД якось прикріплюють до зворотного боку поштових марок. Уявляєте? Облизав, наклеїв, відправив і заразом кайф одержав. А ви, товаришу підполковник, кажете, що нема прогресу. Це ж нічого не треба ковтати, колоти, нюхати. Лизнув — і все. Є прогрес, тільки негативний.

— Якщо негативний, так то вже не прогрес, — не поступався Старий.

— Нехай формулювання шукають ті, хто керівництву доповіді пише, — заперечив Генерал. — А наша справа проста, як віник: віднаходити, вилучати, притягати.

Отак у приємній дискусії на загальнолюдські теми ми й дочекалися повернення нашого експерта. Цього разу його агресивність кудись зникла, більше того, він був виразно спантеличений.

— Наркотик є, товаришу генерал. Але я попрошу вас зранку підписати подання до Академії наук. У них там сильніші спектрографи.

— А наш що — не тягне?

— Потягне, як же! У цьому свинстві мало не половина таблиці Менделєєва! Я такого не те що не бачив — уявити собі не міг.

Генерал і тут виявився на висоті:

— Оце вам, товариші, ілюстрація до нашої розмови щодо прогресу. Проте підозрюваного доведеться шукати, як я здогадуюся, старим дідівським способом. Без особливих сподівань на Академію наук. Які будуть пропозиції?

І тут мене вкотре здивував Старий. Не тим, що висловився першим, не чекаючи, доки сформулює свою думку Полковник, а тим, що він запропонував:

— Є пропозиція всім піти додому і добряче виспатися. Бо ми вже тут і начекались, і набалакались, і насперечалися до кінця п’ятирічки.

Генерал негайно підтримав пропозицію нашого ветерана:

— Розумно, і я б сказав, мудро, товаришу підполковник! Візьміть мою „Волгу“ та особисто допровадьте капітана Сироту до ліжка…

Збагнувши, що розмова набула неофіційного характеру, Полкан наважився перебити начальство:

— І обов’язково прослідкуйте, щоб він перед сном сходив на горщечок!

З трьох варіантів припустимої реакції підлеглого на кпини вищестоящих: відгавкуватися, мовчати чи дякувати за критику, я вибрав четверту. Мовчав, але ствердно хитав головою. Бо сьогодні мені, здається, минулося. А щодо завтра — то, як казала моя покійна бабуся Наталя Артемівна, дасть Бог день, дасть і трудодень.

Щодо Підполковника, то він без тіні посмішки відрапортував:

— Єсть допровадити, вкласти і прослідкувати!.. Аби воно нам до ранку ще якусь свиню не підклало.

— От і добре, — втішився Генерал. — А ми з Рубіном і Полковником пішечки пройдемося. Тут недалеко і для здоров’я корисно. От ви, товаришу полковник, коли востаннє вночі вулицями гуляли, так би мовити, в приватному порядку, а не по службі? Либонь, ще коли під свою майбутню благовірну клинці били?

— А от і не вгадали, товаришу генерал! Моя, як ви кажете, благовірна, щовечора мене перед сном на пробіжечку випроводжує. Щоб форму тримав.