Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Щодо скла, то є у нас свідок — водій „швидкої“. Він показав, що лобове скло „Жигулів“ раптом вкрилося тріщинами у нього на очах. А на „швидкій“ водії вищого класу. Туди пацанву зелену не беруть, тому можна вірити, що так і було насправді.

— Ну добре, Сирота, добре. Маємо кульку як речовий доказ, маємо свідчення водія… що ще, крім твоїх здогадів?

— Сподіваюся, вирішальний доказ ось-ось принесуть експерти. Я тут проконсультувався у психіатрів і вони підтвердили, що є такі депресанти — ну, ліки ніби-то проти стресу. В Союзі, щоправда, їх не випускають, бо то фактично наркотики, тільки під іншою назвою. Але це не означає, що у нас їх немає.

— Здогадуюсь. Є публіка, котра не визнає навіть вітчизняну клізму, все їй „мейд ін“ подавай. А як на ліках не по-нашому написано, то готові, дурні, жерти жменями.

— Так ото ж… у невідомий спосіб ці ліки втрапили до рук Музиканта. Наші психіатри стверджують, що при передозуванні замість боротьби зі стресом виходить його поглиблення. Людину охоплює страх, починаються галюцинації, і в результаті вона вистрибує з балкона або лізе у зашморг. Тому крім безпричинних автокатастроф Музикант влаштовував ще й невмотивовані самогубства. Це для тих, у кого немає власного автомобіля. Дешево й надійно. А як він уже своїм жертвам оці наркотики підсовував — думаю, підкажуть наші експерти. Найпростіше — нафарширувати ними сигарети. Отут я повинен ще раз подякувати товаришу полковнику, який не курить, а тому розрізняє всі тонкощі різних запахів. З чотирьох присутніх того ранку у квартирі Віктора тільки товариш полковник зафіксував, що не тим пахне.

— Ну добре вже, добре. Досить хвалити, а то ще наврочиш, — сором’язливо подав голос Полкан.

А Генерал зареготав так, що його Рубін зірвався на ноги.

— А ви що, товаришу полковник, вірите в забобони? — уїдливо поцікавився Генерал, витираючи веселі сльози. — А може ви, не дай Боже, ще й на тещу ворожите?

Тут уже засміялися ми всі за винятком Рубіна. Проте за хвилину наш веселий настрій мов рукою зняло. Увірвався наш експерт-токсиколог і заволав з порогу:

— Товаришу генерал, дозвольте, я товаришу капітану у вухо дам!

— Не поможе. Ви його краще словами, словами дістаньте.

— Сирота, бодай би тобі і всім твоїм… ну, коротше, ти що — здурів? Нема у нас іншої роботи, як твої сигарети патрати? Чисті вони, розумієш — чисті. Крім нікотину — нічого зайвого.

Тиша була така гнітюча, що її можна було полапати руками. Першим порушив її Генерал. Він потягнувся так, що аж кісточки захрустіли, і зауважив:

— Непогано посиділи. Сказав би — змістовно. Навіть додому йти не хочеться. Може нам капітан Сирота ще що-небудь розкаже? Наприклад, про справжній стан справ із розслідуванням вбивства на узвозі? Бо скоро і я буду, як мій Рубін, у собачому розпліднику ночувати.

За що я себе поважаю, а часом навіть люблю, так це за здатність максимально концентруватися в саме абсолютно безнадійних ситуаціях. Щоправда, потім до ранку сниться суцільна дурня і сусіди за стінкою від моїх криків падають з ліжок, але то вже потім. А зараз я начхав на субординацію, статут і здоровий глузд — кулею вилетів за двері, залишивши моє начальство у повному шоці. На щастя, в коридорі вже нікого не було, інакше змів би. Я летів через три сходинки в чергову частину, маючи всі шанси скрутити в’язи. Однак не скрутив. І мій поспіх, як з’ясувалося, був виправданий.

Черговий по Управі саме встромив у зуби свіжу сигарету і примірявся клацнути запальничкою. Я видер її у нього і тільки тоді подав голос:

— Признавайся, ти мені свої сигарети передав?

— Ні.

— Як то — ні? Хочеш сказати, що пачка, котру я від тебе одержав, це та сама, що її приніс отой начебто друг?

— Ні.

— Слухай, не муриж! Це дуже важливо. Кажи, як усе було?

— Розумієш, та пачка лежала отут, коло телефону. Я поклав, щоб не забути. А помічник думав, що це мої, — і розпечатав. Зовсім знахабнів. Колись із заначки останню сигарету витяг і записку залишив: „Потім віддам“. Уявляєш — курити хочеться, аж свербить, лізу в ничку, а там замість курива отаке от хамство. Я йому не раз казав: не твоє — не цапай. Так ні ж. То я примусив його весь Хрещатик оббігати, купити і покласти замість цієї ціленьку пачечку. А розпечатану конфіскував як штраф.

— Ти ці сигарети курив?

— Коли? Народу сьогодні було стільки, що й дихнути зайве ніколи було. Зранку оце перша, та й ту ти не дав закурити.

— Могла бути остання. Давай сюди пачку. Потім все поясню.