Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Богу Богове, а кесарю — кесареве. Запам’ятайте раз і назавжди: не можна бути трошечки чаклуном, навіть гратись у це не можна. Чорна сила — вона вже як захопить людину, то не відпустить. А головне, чи він, оцей ваш підозрюваний, по-справжньому зурочує, чи тільки для видимості, але межу між реальністю і ворожбою він уже втратив. І ще — мало не забула. Отакі, як він, добре усвідомлюють, що розплачуватися за їхні діяння рано чи пізно, а доведеться. Та чомусь вважають, що то ще не скоро буде. А воно — навпаки дуже швидко настає. Особливо коли три спроби поспіль невдалими вийдуть. Бо то значить — людина під Божою опікою перебуває, тож за зазіхання на неї кара Божа не забариться. Тому найчастіше після третьої спроби чаклун ненадовго відступається від своєї жертви, щоб сили набратися.

— А потім почати все спочатку?

— Найчастіше — так. Хоча буває, що й зовсім відступається, бо й сам боїться. Проте на це не сподівайтеся. Маю передчуття, що вам затятий втрапився.

Я подякував черниці за турботу, хоча в підсвідомості розумів, що її візит не стільки допоможе мені, як заспокоїть маму. Але корисну і, можна вважати, неоціненну інформацію вона мені дала. А наостанок попросила папір, ручку і написала декілька фраз.

— Якщо, не дай Боже, він вас колись перестріне, зробите і скажете ось це. Звичайно, якби не ваша робота, то вистачило б трьох речей: щоденної молитви, дотримання посту і святої води.

— А в піст каву пити можна? — спробував перевести все на жарт я.

— Можна. Якщо запивати святою водою, — незрозуміло, чи жартома, чи всерйоз відповіла сестра Маріоніла.

— Тоді я згоден.

Сестра скрушно похитала головою, попрощалася з мамою і вже від дверей зронила:

— А щодо того, є Бог чи немає, скажіть мені, товаришу філософ: якщо існують форми життя, нижчі за розвитком від нас, то чому не може бути вищих форм? Хто вам сказав, що людина — вінець природи? Вважати так — і є стовідсотковий гріх: марнославство.

Приліпила мене цим до стінки — і вийшла. А я стояв із роззявленим ротом, поки її кроки лунали на сходах. Вочевидь, черниця не довіряла ліфтам.

Зі стану ступору мене витяг дзвінок від Старого.

— Спиш?

— Ні, сиджу на горщечку.

— Ну, сиди, сиди. Я тобі чого дзвоню — твій друг Музикант теж сидить. Тільки не на горщечку, а на порожньому ящику. Зайняв з вечора пост на горищі сусіднього будинку і не відриває очей від твого балкону.

— То що накажете — вийти і показати йому дві дулі?

— Загалом у мене на Шулявці баби в таких ситуаціях дещо інше показували. Дуже діяло! Але то баби. І до війни. А зараз, на жаль, можуть не зрозуміти.

— Хто, Музикант?

— Ні, закохані. Вони там на лавочці під осокором один одного ще з обіду облизують. Не псуй людям інтиму, лягай спати.

Чесно кажучи, мені кортіло вийти на балкон і теж влаштувати Музиканту маленький спектакль: постояти з сигаретою в руці, потім довго її прикурювати, зробити кілька глибоких затяжок, потім перехилитися через перила балкону, довго щось внизу роздивлятися… потім кинути вниз недопалок, зробити потягусі і зачинити перед носом у єдиного глядача балконні двері. Звичайно, я мав би незрівнянну насолоду, уявляючи, як Музикант обгризає лікті, не дочекавшись мого польоту. Проте це звело б нанівець один з важливих пунктів плану, який я нарешті продумав у дрібничках.

Наступного ранку мене з понтом відвезли на роботу і я дозволив собі трішечки розслабитися. Ні, не так, як подумав дехто, наприклад, той же замполіт. Хоча крім експерта інших свідків учорашньої „наради на вищому рівні“ не було, чутки про неї в якийсь незбагненний спосіб дійшли до нашого ляпала. Не інакше, як Рубін прогавкався. Одне слово — прителіпався він до мене. І вкляк на порозі. Бо замість пускати дим кільцями у стелю, або цілитися зі „стєчкіна“ в портрет Брежнєва, старший інспектор Сирота сидів за столом, уважно читаючи товстий журнал.

— Е-е-е, ме-е-е… — нарешті знайшов потрібні звуки комісар. — А що це ви, товаришу капітан, читаєте?

— Журнал „Вітчизна“, товаришу полковник! Літературно-публіцистичне видання спілки радянських письменників України.

— Бачу, що не „Советский милиционер“. Про що це ви читаєте у робочий час?

— Та ось, про культуру психологічного письма, товаришу полковник.

— Якого такого письма?

— Психологічного. От послухайте: „Для нинішнього етапу розвитку прози характерне саме зростання психологічного письма, бо воно в свою чергу завжди було необхідною передумовою створення повногранних розвинених характерів і життєвої переконливості героїв.“ Крапка. Кінець цитати.