Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— А як бути з тими аваріями, котрими покійний Віктор займався? Я ж вам учора доповідав.

— Нас на що нацькували? На пістолет. Ми й так ліземо поперед батька в пекло, пропонуючи мотив. А ти ще хочеш підпрягти діла давно минулих днів. Аварії! Спасибі. Що не вбивство Столипіна! Там, до речі, теж впритул стріляли. І пістолет був малокаліберний, бо кулі навіть навиліт не пройшли. Ти не хочеш підключити й це до загальної версії? Генерал буде радий, що у нього такі розумні співробітники.

— Столипіна не хочу. А з пістолетом не так багато мороки буде, як вам здається. Особливо, якщо припустити, що мене під колеса не за старі гріхи пхнули, а за те, що я об цю зброю під час перевірки випадково обтерся. А у мене по половині Києва все переписано: хто коли брав, кому і на який час видавали, за ким постійно закріплений як за спортсменом-першорозрядником або за кандидатом у майстри.

— Багато там підозрілих набралося?

— Не так щоб. Але для масовості вистачить. Доведеться для перевірки алібі райвідділи підключати.

— А то вже не твій клопіт. Наш Генерал розмах любить і масовість теж. До настання комунізму шукати не будемо, це вже точно.

— Ну, а мені що робити? Пістолет шукати, мотив чи ще щось? Машину чи того, хто мене в спину пхнув, не кажу вже про каменюку на голову…

— Ти мені колись хорошу фразу сказав, котрою ваші філософи бавляться. Про кота. От його й шукай.

Улюбленим жартом на моєму факультеті було порівняння марксистсько-ленінського вчення з пошуками чорного кота в темній кімнаті, коли заздалегідь відомо, що його там немає, зате час від часу лунає радісний крик: товариші, упіймав, за хвоста тримаю! Схоже, поки що хтось тримає, і то міцно, за хвоста мене. Причому, без усякої філософії.

Ще півдня ми витратили на вовтузню з даішниками. Народ вони простий і суворий, як солдатська кирза. Головне, що кожна фраза у них починається з «а якщо».

— А якщо машина швидко їде, то як ми її номер запишемо?

— Вам обом писати не треба. Один диктує, другий пише.

— А якщо той, хто диктує, помилиться?

— Дивіться уважніше, не помилитесь.

— А якщо їх дві поспіль їхатиме, то що тоді?

— Швидше диктуватимете.

— А якщо їх кілька поспіль їхатиме?

— У тебе, придурка, палка навіщо? Спину чухати? Пригальмуєш усю кавалькаду, потім по одному відпустиш. А ще краще — візьміть знак обмеження швидкості, поставте на повороті, щоб із самої гори було видно, а самі поряд прилаштуйтеся. Не доведеться і жезлом махати. Як малі діти, Їй-Богу!..

Інструктаж настільки вимотав мене, що вертаючись додому, я зовсім забув про пошту. А тому за старою звичкою відімкнув свій ящик у під’їзді. Звідти випав, як мені здалося, зім’ятий шматок паперу. Придивився — трохи не вгадав, бо то фольга. До рук брати не став, відфутболив ногою в куток, під східці.

Мама привітала мене ще одною новиною:

— А нам хтось під двері скла насипав. Битого…

— Може, з ліхтаря впало? — велике, красиве вікно-ліхтар над сходами, котре збереглося ще з дореволюційних часів, було предметом гордощів всіх наших сусідів.

— Ні, я дивилась. Якби звідти, то була б дірка. Хтось спеціально приніс і підкинув.

— Під двері?

— Хитріше. Під килимок замели.

У мене був свій клопіт. Обехаесесники казали, що кава, за чутками, має подорожчати Чи правда то була, чи може, торгаші вигадали, аби народ швидше залежалі запаси розмів, але свій недоторканий запас варто було б обновити. Кажуть, найкраще брати зелені зерна. Хоча потім і помарудишся, обсмажуючи, зате зберігаються довше. За цими важливими думками я прослухав шмат маминого монологу і вловив тільки заключну фразу:

— А потім вона все це спалила!

— Мамо, хто, що і де спалив? Сподіваюсь, не чийсь автомобіль у гаражі разом із власником?

Мама образилась, але терпляче пояснила:

— Двірничка Катя. У дворі. Оте скло, картон і віник.

— Яке скло?

— А ще бандитів ловить! Чим ти слухаєш? Я покликала двірничку, показала їй все це, мовляв, чужого сміття замітати не збираюся, нехай той, хто насвинячив, усе це виносить. А вона навіть не огризалася. Тільки збігала до себе, принесла шматок картону, старий віник, перехрестила ці скалки, змела і спалила все це у дворі. Разом з віником. Ще й рештки прикопала. Каже, це не сміття і не сусідка. Це хтось на вас ворожить. Уявляєш?

— Можна, я змелю собі трошки кави, зварю, вип’ю, а вже потім буду готовий уявити все, що ти захочеш. Навіть те, як Катерина верхи на новій мітлі літає вулицями, розшукуючи свого чоловіка-алкоголіка.