Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Щодо аварій — то нехай вони трішки зачекають. Батьки потерпілих мають рацію: дітей я їм не поверну. А ятрити свіжі рани — то таке… Доведеться на якийсь час перетворитися на слухняного лягавого, який працює виключно по команді начальника: «Сирота, фас!»

А от крутити головою на всі боки — і по куту, і по азимуту — відтепер доведеться постійно. Особливо, виходячи з під’їздів, а також переходячи вулицю, навіть на зелене світло. І взагалі, краще триматися подалі від проїжджої частини, але водночас не підходити занадто близько до будинків. Висновок один: доведеться обмежити вживання кави і цигарок, аби зекономити на таксі.

На роботі Старий із садистською посмішечкою на обличчі довго читав і перечитував моє пояснення щодо інциденту в кав’ярні. Навіть дещо попідкреслював олівцем і поставив на полях пару великих знаків запитання. Я переминався перед ним із ноги на ногу, як хронічний двієчник, котрий ще не зовсім втратив совість. Наш партизан нарешті зволив помітити мою присутність:

— Кажеш, Сирота, припікання сідниць розпеченою коцюбою — то є нова форма оперативно-профілактичного заходу з певним контингентом криміногенно налаштованих елементів? Зачекай, я перепишу собі в записник. Наступного разу, як у мене старі менти зберуться пулю розписати, я їм зачитаю замість анекдотів про вірменське радіо.

— Товаришу підполковник…

— Я вже десять років товариш підполковник. Добре, досить з тебе, Олексо. Рекомендую свій козацький запал перед повіями більше не демонструвати. Знайшов компанію!

— Не буду!

— Будеш, куди ти дінешся? Чи я тебе не знаю…

Він демонстративно склав моє пояснення удвоє, потім порвав його на дрібні шматочки, склав уривки у попільничку і підпалив. Попіл висипав у кошик для сміття і лише після цього підвів риску:

— Є скарга — є розслідування, немає скарги — є особисті проблеми потерпілого. Перейдемо до наших собачників. Викладай план.

— Я виходжу з того, що потерпілого вбили випадково.

— Знаменна думка! Як це ми всі раніше не здогадалися?

— Отже, вбивця чекав на когось іншого…

— Геніально! Товаришу капітан, хвилиночку! Сідайте, будь ласка, на моє місце. А я вас од дверей послухаю, навстоячки.

— Не варто, товаришу підполковник! Бо після того, що я зараз скажу, краще мені ближче до дверей стояти. Ми досі вважали, що вбивця чатував на когось, хто йшов згори донизу по узвозу.

— Звичайно. По тому узвозу пішки навіть вниз ходять собачники, закохані і скромні сексуальні збоченці, котрі за ними підглядають. Нормальна людина півтора кілометри ноги не збиватиме, а спокійненько сяде в тролейбус і через п’ять хвилин буде там, де їй треба.

— Так от, товаришу підполковник… тільки не беріть у руки нічого важкого… вбивця вистежував не людину, а машину. Але не ту, не ту… не ту, кажу! Я ж не замполіт. І ви ж самі казали, що по тій машині треба бити як мінімум з гранатомета. Плюс робити засідку до того, як вона проїде, а не через дві години опісля, як по ній і слід розтанув. А тепер слухайте спокійно: там скажене місце, на цьому узвозі. Крутий поворот, мало не в дев’яносто градусів. Мій знайомий якось не вписався — на велосипеді. Щоправда, гоночному. Так з нього потім цілий день у травматології спиці заднього колеса витягали.

Старий полегшено опустився на стілець і відклав у бік грубезну томину коментарів до кримінально-процесуального кодексу:

— Сирота, я й сам над цим думав. Для такої відстані, щоб вбити людину з малокаліберки, треба бути заслуженим майстром спорту, олімпійським чемпіоном плюс людиною, якій завжди і в усьому щастить. А машина, то, звичайно, трохи крупніша мішень. От тільки треба з даішниками порадитися — чи може така кулька зробити якусь реальну шкоду «Жигулям» чи навіть «Запорожцю»?

— Не знаю, товаришу підполковник, як щодо пробити колесо, а от по лобовому склу тріщини пустити — цілком реально. Швидкість машини плюс швидкість кульки. Думаю, достатньо: раптом на крутому повороті ні сіло ні впало — скло на павутину. Досить, щоб водій хоч на мить розгубився… Іди знай потім — чи воно розбилося під час аварії, чи за дві-три секунди до того.

— Добре! Беремо як робочу версію. Поставимо там чергувати наряд у приблизний час убивства і нехай тиждень фіксують номери всіх легкових автомобілів, що їдуть згори вниз. Раз вбивця там стояв, то був упевнений, що його жертва саме цією дорогою поїде. Отже, той, на кого чекали, проїздить узвозом регулярно. За тиждень відберемо таких пунктуальних — і попрацюємо по кожному окремо.