Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Спересердя я ледь не плюнув — і почервонів. На моє щастя, біля шинквасу почувся якийсь гармидер. Я полегшено зітхнув, надав обличчю службового виразу і звівся на ноги. Так! Дійові особи та виконавці знайомі до болю. Професійний альфонс на довірі, кликуха по «зоні», перепрошую, Жопся. На відміну від своїх колег по кримінальному ремеслу, він обкрадав не жінок, а мужчин-гомосексуалістів. Може, через те, що ця категорія радянських громадян старанно приховувала свої сексуальні вподобання від широкої громадськості і міліції, потерпілі практично не скаржилися, що у свою чергу додавало Жопсі нахабства і самовпевненості.

Від автора:

Згідно з радянськими кримінальними кодексами, гомосексуалізм вважався злочином проти особистості. Карався ув’язненням на строк до п’яти років. Восени 1991-го року Верховна Рада вже Незалежної України під тиском «гомосексуального лобі» з країн Західної Європи відмінила цю статтю кримінального кодексу. Наразі любителі одностатевого кохання заполонили вітчизняний шоу-бізнес, за чутками, контролюють деякі недержавні телеканали і навіть — це вже офіційно — зареєстрували свою організацію, котра має навіть політичні амбіції. Не здивуюсь, якщо дізнаюся, що той самий Жопся буде висунутий ними на наступних парламентських виборах як людина, що потерпіла від радянської влади.

Олекса Сирота:

Жопся стояв перед буфетницею і вимахував руками у неї попід самим носом, виразно качаючи права. Я не став прислухатися до його текстів, а просто підійшов ззаду і ляпнув по плечі. Нещасний альфонс, не озираючись, відмахнувся і випадково зачепив мене по кінчику носа. Сльози бризнули так, що долетіли аж до шинквасу. І я озвірів від болю, хоча не мав на це права. А тому різко перехопив руку Жопсі і з усієї сили викрутив її. Бідолаха заверещав тоненьким голосом, підскочив, вивернув голову, побачив моє розлючене обличчя, миттю зорієнтувався і благально запищав:

— Шеф, тільки не в хрюльник!

Я пішов назустріч його побажанню. Дав йому під дих. Альфонс квакнув і зігнувся під прямим кутом, мовчки вирячивши очі. Але мені цього було мало, бо злість не вщухла. На гвалт і крики з кухні вибігла прибиральниця, чомусь тримаючи в руках довгу коцюбу. Я вихопив цей інвентар з її рук і з розмаху приклався до тієї частини тіла Жопсі, яка була конче необхідною у його нелегкій роботі.

— Гаряча! — тільки й встигла вигукнути прибиральниця. Але вже було запізно. Вереск нещасного альфонса долинав десь від Центрального стадіону. Реактивний він, чи що?

Від автора:

Отут, пригадується, я перервав Олексину розповідь:

— Як писав Остап Вишня, злазьте, дядьку, з дуба, ваш кабан у Вербову балку побіг. Звідки на Хрещатику, де в кожному будинку вже давно парове опалення, може взятися кочерга, бодай навіть і холодна? Це ж тобі не вісімнадцятий рік і навіть не сорок п'ятий. І навіть не Караваївка шести-десятих. Народ уже забув, що тою коцюбою роблять.

— Пояснюю для особливо в’їдливих. Коли отой тераріум будували, то думали про що завгодно, тільки не про те, що в Києві на Хрещатику бувають морози. І просто холодні дні. Тому й з’ясувалося, що батареї в кав’ярні — придатні виключно для декорації. А поставити додаткові — потужність бойлерної не дозволяє. Ну, народ у нас винахідливий. Клієнти коньяком грілися. А персонал тишком-нишком прилаштували в підсобці титан зі списаного вагона. Компактно, тепло, а головне, титан — це тобі не старорежимна буржуйка. У нього стільки датчиків і клапанів, що жоден пожежник не чіплятиметься.

— Добре, відбрехався. Викрутився! Але скажи мені якщо твоя ласка, де вони брали вугілля? Крали на станції, як в громадянську?

— А навіщо вугілля? Навколо три продуктові магазини, один з них — овочевий. Тому поламаних ящиків було хоч завались. Двірники самі приносили — за дармову каву з коньячком. Ну що, звели кінці з кінцями? Можна далі розповідати?

— Шуруй!

Олекса Сирота:

Після екзекуції над хамом мене нарешті попустило. Хоча докори совісті одразу нагадали про себе. Попри те, що я пошкодив Жопсі його робочий орган, скаржитися на мене він не стане. У цих пасивних гомиків суто жіноча психіка: він швидше забіжить до когось із постійних клієнтів і виплачеться йому в жилетку, аніж напише скаргу нашому начальству на злого дядю міліціонера.

Я попросив у буфетниці води і краєм ока побачив, як Анаконда, обвівши мене зневажливим поглядом, гордо дибає на своїх височезних підборах до виходу. Я ще трошки посидів над порожньою чашкою, дійшов висновку, що штовхнув мене якийсь олігофрен, що втік з-під нагляду, або неповнолітній хуліган. І вирішив-таки нарешті повернутися до Управи, та дорогою згадав, що давно не зазирав на пошту. Справа в тому, що з певного часу якась босота почала підпалювати газети в поштових ящиках нашого під’їзду. Після кількох безрезультатних спроб зловити піроманів, я перевів усю свою передплату на «до запитання» у найближче від Управи поштове відділення.