Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Тим часом водій «Москвича» впорався нарешті з цигаркою і підійшов ближче. Я з надією глянув на нього:

— А ви щось помітили? Крім мене…

— Може, щось там і було, крім вас. Але ви ж своїм багажником мені весь пейзаж перекрили. Давайте я вас краще підвезу до роботи, бо ви щось сьогодні задуже розліталися.

— Погода льотна… а взагалі — спасибі. І вибачайте. Робота у нас така. Але я краще пішечки. Заспокоює.

І я пішов, чесно кажучи — на автопілоті. Бо був зовсім дезорієнтований. Я навіть не одразу збагнув, що йду зовсім не на Хрещатик, а в бік Бесарабки. Кажуть, дикі слони, підсвідомо відчуваючи смерть, ідуть отак на свій слонячий цвинтар. Теж на автопілоті.

Природно, що мене вивело на запах кави. Я зрозумів це, ледь не впершись лобом у двері того самого «гадючника», він же — «Чай. Кава», де я кілька днів тому зустрів фізрука і одержав чергового їжачка під череп. Коло замкнулося. Логіки в цьому не було. Сама чортівня.

Я заповз у куток. Переді мною, нічого не питаючи, поставили повний латунний кавничок на чотири порції, а після того, як я показав розчепірені п’ять пальців, принесли ще й п’ять мініатюрних чарочок коньяку по сорок грамів кожна. Я вихилив їх усі на одному подиху. Думки почали повільно шикуватися в одному напрямі:

— мене хотіли вбити. Я й досі відчуваю цей поштовх. То не зачепили в натовпі, бо натовпу там не було, а свідомо пхнули — обома руками;

— а якщо це так, то за що? Моє прізвище Сирота, Олексій Михайлович, а не Романов Олександр Миколайович. Я старший інспектор карного розшуку, а не самодержець всеросійський. І надворі не 1875-й рік, а 1975-й. Жартики народовольців давно закінчилися. З 1917-го року ми йдемо іншим шляхом;

— а якщо це не революціонери-терористи, то хто? Щось не пригадую, аби я за нинішню п’ятирічку наставив комусь роги так фундаментально, що змити цю прикрасу з лоба можна тільки кров’ю «цього негідника». Як хто не зрозумів, то негідник — це я;

— залишається запідозрити кримінальний елемент. Ці можуть! І вже пробували. Мою шкіру дірявили ножем і заточеною викруткою, на моїй голові випробовували міцність склотари, вітчизняної цегли і газової труби. Пару разів навіть стріляли — на щастя, схибили. Щоправда, динамітом ніякий блатний Халтурін мене у повітря не висаджував, як вищезгаданого царя.

Щось я відволікся. Треба дати спокій царям, бо отак починається манія величі. Розглянемо версію полювання на одного конкретного мента.

Досі всі мої виробничі травми я одержував у момент затримання злочинців. Звичайно, під гарячу руку багато хто обіцяв мене порізати на шматочки, втопити у помийному відрі, закопати живцем або просто вколошкати. Але чого не наговориш, коли тебе жбурнуть на асфальт, попередньо перерахувавши всі ребра та інші деталі чоловічої анатомії і заламають руки за самі вуха, аби одягти наручники. Але після того, як слідство закінчувалось і справу передавали до суду, жоден з моїх хрещеників не казав про мене лихого слова. А тим більше не погрожував звести зі мною порахунки після відбуття строку. Бо з одного боку — я намагався ставитися до своїх «клієнтів» по можливості без хамства. Ні, часом доводили, як оті придурки-гробокопачі з Байкового кладовища. З іншого ж боку, що там не кажи, а свідомо спланований замах на правоохоронця — занадто дорога забавка. Від десяти до п’ятнадцяти років. А то й розстріл.

І все ж таки хтось наражає свою дурну голову на казенну кулю в потилицю. І за що? Розстрільних справ я останнім часом не вів… стоп! Я через цю чортівню зовсім забув, задля чого ми шукаємо той пістолет! З нього ж вбили хазяїна пекінеса! Ні, це ж треба так забамбулити собі голову! І що це означає в результаті?

Що це означає, я так і не встиг сформулювати. Бо раптом зловив себе на тому, що вже досить довго вдивляюся у дві світлі смуги, на яких досить фантазійно розкидані плями кольору підгнилої сливи. Причому, смуги не стояли на місці, а повільно рухалися, то наближаючись одна до одної, то перехрещуючись, то віддаляючись. Цей оптичний феномен я спочатку фіксував підсвідомо, паралельно з потоком думок, аж доки не вирішив зосередитися на чомусь одному.

Сфокусував зір і отетерів: смуги виявилися досить таки довгими жіночими ногами в синцях. Я потрусив головою, мов той кінь, і лише тоді зрозумів, що це не синці, а синьо-червоні метелики, вигаптувані на дуже модних у цьому сезоні імпортних колготках. І натягнуто цей дефіцит на кінцівки відомої київської повії Анаконди. Мадам трохи вже підтоптана, але, як та юна піонерка, завжди напоготові. Вона або не впізнала мене, або просто кепкувала, бо врешті-решт розвела коліна так широко, що я побачив головного метелика, вигаптуваного саме там, де треба.