Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Доведеться знову сьогодні побігати, по другому колу.

— Чого по другому? Ми й так з графіку вибиваємося. Не сьогодні-завтра прокуратура наїде за зрив строків попереднього розслідування. А там замполіт свою баночку на дьоготь притягне.

— Та розумієте — одне мурло з ДТСААФу мало мені ще на тому тижні список дати, хто у них в районі пістолети брав. А сам замість цього у відпустку дременув і ключа від сейфу випадково потяг.

— Ключа від сейфу, кажеш, потяг? А може це ти, Сирота, знову кота за хвіст тягнеш? Я поки що не розумію, чому саме. Але як тільки зрозумію — заробиш! Щоб потім не скаржився. Чеши!..

Оскільки Старий не сказав, куди саме я маю чесати, то я почувався морально виправданим за те, що намірявся зараз зробити. Поясню конкретно. У нас, звичайно, не Америка, а я не приватний детектив, а державний службовець. І згідно з законом та інструкціями брехати радянським людям я не маю права. Ну, хіба що задля інтересів слідства. І наш народ це розуміє. А що робити, коли слідство вже закрите? Збрехати, що це не так. Задля користі справи.

Хоча, хоча, хоча… Може статися, що і пошлють, і прізвище з посвідчення перепишуть, і начальству подзвонять, аби переконатися, що ти справді брешеш. Люди — вони різні бувають.

Кажуть, якби знав, де впадеш… Знав би я, що мене тягне на неприємності, було б мені легше на них наражатися. Ні, уникати їх я б не став, бо не той характер.

Зі списку нетипових катастроф я без особливих хитрощів вибрав ті, що йшли першими. Після чого пішов розказувати людям міліцейську казочку про білого бичка:

— Здрастуйте. Я з міліції. Ось моє посвідчення, — тут головне махнути ним так, щоб не встигли прочитати прізвище. — Вибачайте, що ятрю старі рани, але така у нас робота. Я стосовно катастрофи, у якій загинув ваш син. Справа в тому, що розкрилися нові обставини. Цілком можливо, що у загибелі винен автозавод. Не буду пояснювати вам усіх технічних подробиць…

І так далі, і так далі, і тому подібне.

Якби я знав, які саме нові обставини чи технічні подробиці насправді спричинили біду, то не став би роздряпувати людям ще не до кінця загоєні рани. Але вже перша співрозмовниця — симпатична така жіночка, схожа на директора моєї школи — делікатно обірвала натхненний монолог на півслові:

— Спасибі, можете не продовжувати, я знаю. Йдеться про повторне розслідування. Мені про це ваш колега вже говорив.

— Який?

— Котрий Віктор. У нього ще таке смішне руде волосся. То це повторне розслідування чи вже третє?

Так тобі, дурню, і треба. Міг би й здогадатися, що колега одними виписками з протоколів не обмежиться, а сам піде по другому колу. Але викрутився я швидко:

— Віктора на іншу справу терміново перекинули, а цю мені передали. Вибачте, але я не встиг навіть до пуття його розпитати, що він уже зробив, а що ні.

— Тоді я вам зараз усе поясню. Спочатку він поцікавився, чи не був мій син хворим того дня. Я відповіла, що він взагалі не хворів з піонерського віку. І не був втомлений, бо напередодні нормально виспався. Далі… що ще вашого Віктора цікавило?.. Чи не пив син чогось спиртного? Ні, не пив, ані того ранку, ані за день до того. Експертиза, до речі, це підтвердила. Звички ганяти на машині у нього не було, водив акуратно. Тремтів над своїм «Москвичем», як над малою дитиною. Він взагалі не по роках серйозним був. Нас із чоловіком розумів і поважав… Як подумаю, що ми своїми руками йому смерть подарували…

Жінка замовкла. І я не підганяв. Лише десь за хвилину уточнив:

— На день народження подарували?

— Ні, на захист дисертації. Коли із ВАКу підтвердження прийшло. Ми такі раді були, ви навіть не уявляєте.

— Розумний у вас син. Кандидат наук у двадцять шість років…

— Не кандидат, а доктор. Розумієте, у них, у математиків, таке часто буває, що рано захищаються. Але щоб одразу докторська… його сам академік Боголюбов телеграмою поздоровив.

Нічого собі! Я особисто не мав щастя спілкуватися з товаришем Боголюбовим, але по тому, як вимовляли його прізвище мої університетські приятелі з мехмату, було зрозуміло, що це справжнє світило науки. І тому його поздоровлення — вважай, визнання.

— От ми йому і купили цю машину, аби він дорогоцінний час на дорогу до інституту не витрачав. Його ж у штат негайно взяли, ще навіть до затвердження захисту. Куди ми поспішали? Син все одно мав невдовзі на рік до Англії їхати, на стажування у Кембридж. Директор інституту нам на поминках признався, що хотів після того стажування зробити нашого сина своїм першим заступником. А тут ця катастрофа — і все! Тож премію йому вже посмертно дали. Спасибі директору — наполіг. Та ще й усі гроші нам віддав: і синову, і свою частку.