Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

На сороковинах було сумно і щемно. І брав жаль, що ми перетворюємося в нормальних людей лише після третьої поминальної чарки. Зошит, фотографії і записники я віддав, переписавши про всяк випадок усе про дивні автокатастрофи.

Коли прикрутило перекурити, я вийшов на балкон і на своє здивування побачив там двох хлопців-даішників. Зопалу навіть ляпнув:

— О, а що ви тут робите?

— Матері допомогли стіл накрити. А наші жінки на кухні пораються.

Я знітився і почав виправдовуватися:

— Та я не про те, просто не знав, що ви були друзями.

— А ми в останній рік якось зійшлися. Хороший був хлопець — допомагав, радив. Про роботу нашу розпитував. Носа не дер, не те що дехто…

— Ну, раз ви дружили, тоді я розумію, звідки він про нетипові аварії дізнавався.

— Еге ж! Віктор казав, що це з нас замість гонорару за його допомогу. Він нам підказував дещо по наших розслідуваннях. Інтуїція у нього була сильна. Часом машина так розбивається — здається, ніяка експертиза не розбере, що там і до чого. А Вітя гляне, пару запитань поставить — і все розвиднілось.

Ну от, хтось його Вітею звав. А ми все — Стоп-сигнал та Стоп-сигнал… Цікаво, чим його оті аварії привернули? Своєї роботи вистачало, а він втягнувся в чужу. Навіть кохану занедбав.

— А от цікаво, колеги, чи багато у нас у Києві нетипових катастроф трапляється?

— Раніше, вважайте, взагалі не було. Як машина розбилася — так і знай: або грубе порушення правил, або водій випив, або дорога підкачала. Ну, природно, технічний стан авто. І все. А от коли «Жигулі» в серію пішли, легкових побільшало, тоді й почалось. І люди стали їздити абияк, і наше начальство на дисципліну теж почало крізь пальці дивитися. Для нас, кажуть, головне — аби «святу трійцю» не проворонити і вчасно рух перекрити, а решта — то вже дрібниці.

Від автора:

«Святою трійцею» київські даішники іменували перших людей республіки: першого секретаря ЦК, голову Ради Міністрів і голову Верховної Ради. Відповідно, у кодах для службових переговорів регулювальників з центральним пультом управління свого відомства вживалися номери: «перший пройшов» або «третій виїжджає в бік Борисполя»… І ніяких прізвищ! Ворог, він, знаєте, не дрімає.

Олекса Сирота:

Стоїмо і далі на балконі, розмови ведемо. Я ще толком не знаю, навіщо, але передчуваю, що треба. А може, просто до кімнати йти не хочеться. Не на весілля ж зібралися.

— А досвідчені водії чому розбиваються? Маю на увазі, коли і дорога хороша, і машина справна, і не пила людина ані грама.

— На новачків і плями на сонці впливають. А на досвідчених… хіба що погано за кермом стане — серце чи ще щось там. Та й то не завжди. От, може, чули, недавно народний артист помер, котрий в кіно маршала Рибалка грав. Його в машині на Брест-Литовському проспекті серце прихопило. Інфаркт! Але він встиг загальмувати, під’їхати до бровки, вимкнути двигун, покласти голову на кермо… і тільки після цього помер. А якби він запанікував? Уявляєте, що було б? Та таких водіїв не в закритих автобусах, а на руках на цвинтар треба нести — від самого дому.

— А буває так, що на перший погляд аварія, а насправді самогубство?

— Це ви старе кіно «Секретна місія» пригадали? Ну, ми малими ще були, бо його десь після війни показували. Але то кіно, а в житті все навпаки. Може, в Америці таке трапляється, бо там машини дешеві, а у нас — сам повіситься, а тачку цілою залишить. А потім — ненадійний спосіб, щоб ви знали. Раптом не розіб’єшся, а тільки хребта зламаєш? І що? Лежатимеш сто років горілиць, у стелю впірившись.

Я подякував хлопцям і ми повернулися до кімнати. Погомоніли ще трохи і розпрощалися.

А наступного ранку відловив мене у коридорі Старий. На лобі моєму, чи що, написано, але як тільки задумаю нову каверзу, він одразу вираховує і вчиняє партизанський допит.

— Кажи, що вже придумав?

— Нічого такого. Все в рамках розробки слідчої справи.

— Знаю я твої рамки розробки. Після них або ліві трупи з-під землі виринають, або «конторські» прибігають, усі в милі. А то й по «сотці» тривогу б’ють: що там собі ваш Сирота дозволяє?

— Товаришу підполковник, де Крим, де Рим, а де попова груша. Де я, а де ті «конторські» чи котрі на «сотці»! Скажете таке…

— Як треба, то й не таке скажу. Я за себе не боюсь, однією доганою більше, однією менше — переживу. Я про тебе турбуюсь.

— Та я ж не маленький.

— От в тому-то й біда, що не маленький. Маленьких часом жаліють. А дорослим виписують по повній програмі. Що у тебе з пістолетом?