Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Фізрук зазирнув до кав’ярні з тим самим наміром, що і я: перевести подих, одійти на кілька хвилин від справ, а також хоч якусь, але каву випити. Головне, що сидячи, а не навстояка, як у «Дієті» чи в переході. Вчитель обережно тримав своєю величезною лапою чашку, зосередившись переважно на тому, щоб випадково її не роздушити. Проте мене помітив і запросив до свого столика. Після традиційних «що, де, коли» і «як здоров’я», запитав:

— А цей ваш інспектор, як його, рудий такий, ще працює?

Я зробив стійку на вухах, але суто внутрішньо. Бо відповів без емоцій:

— Загалом у даний час фактично вже не працює. А що?

Велетень виразно засмутився:

— Шкода… Бо я хотів би знати, чи закінчилася та історія з аварією.

— Якою аварією?

— У фізика нашого колишнього дружина загинула, а сам він досі на милицях ходить. Хіба не чули?

— Чоловіче добрий, хоча й кажуть, що Київ — то велике село, але в ньому щодня відбувається стільки аварій, не кажу вже про розбій, крадіжки, згвалтування і таке всяке, що про все навіть мій начальник не пам’ятає. Ви краще розкажіть із самого початку, може, я щось і пригадаю.

— Цей хлопець, котрий фізик, у нас у школі три роки відпрацював і сказав: «Все, досить, бо вдавлюсь!» Ну, правильно, молодий спеціаліст, ставка маленька, живе з тестем і тещею, та ще й у комуналці. Підробити до зарплати наші старі козли-макаренківці не дають. Інший би відпрацював диплом — і гайда! А цей принциповий виявився.

— Що, завуча побив чи парторга послав до першоджерела? Маю на увазі «Капітал» товариша Маркса…

— От щодо капіталу, то тут ви майже вгадали. Я вже не знаю, як це йому вдалось, але він завербувався в Африку. І то не до цього дурного Єгипту чи Алжиру, а в ту, як її, де справжній капіталізм будують. Ну їхній вождь колись до Хрущова в гості приїхав, роздивився, що у нас робиться, і вирішив: а ну його, цей соціалізм, подалі. Бачите — хоч і чорний, а тямить.

Я хмикнув:

— Ця країна Кенією називається. І прізвище у їхнього вождя майже таке ж саме: Кеніато. Джомо Кеніато.

— От бачите, ви все пам’ятаєте, а в мене голова дірява. Ані прізвища, ані географія довго не тримаються. Не те, що у нашого фізика. Він англійську як свою рідну знав. Це ж треба! Мене у фізкультурному п’ять років вчили десяти французьким командам, що судді на міжнародних змаганнях віддають. Та й то я плутав… А він англійською шпрехав!

Я завернув свого співрозмовника в потрібному мені напрямі:

— Ви про Африку щось там почали…

— Ну! Коли він туди їхав, то що зробив? Напозичав грошей, сказав, що віддасть, як тільки вернеться, і вніс за кооператив. Ну, народ давав, бо хто ж не дасть під загранку. Потім накрив поляну в школі, сказав нашим козлам, що він про них думає, так, що вони всі одразу витверезіли — і поїхав!

— Гроші повернув?

— Ще в першу відпустку. А через три роки, як контракт закінчився, приїхав на «Волзі», привіз контейнер барахла і на додачу — кооператив підоспів. Бач, і в ньому якийсь блат був, бо дуже швидко побудували. Але й це не все. Він там у Африці потоваришував з якимсь посольським, і так вони сім’ями зійшлися, що нерозлийвода! Ну, і цей дипломат разом із ним повернувся до Києва, тільки він — на Орджонікідзе, в ЦК, а наш фізик поряд — на Карла Маркса, одинадцять, у Міністерство освіти.

— Не май сто колег, а май одного друга.

— Точно сказано! Ми ж нічого не знали, нічого не чули, коли раптом одного дня без попередження, як сніг на голову, міністерська комісія падає. По коридору йдуть, як у себе вдома, штук п’ятнадцять їх, плюс перелякані баби з міськвно, а попереду наш фізик! Весь в імпорті! Начальник!.. Ну, і почалося! Тиждень під нашою школою «швидка» чергувала. Щодня когось із тих козлів на казенну койку відвозили. Все хлопець розкопав: і липові атестати, і куплені медалі, і хабарі за характеристики, і навіть фарцовку на перервах. Один я відбувся легким переляком. Він так і сказав своїм міністерським: оце єдина чесна людина у цьому гадючнику. Може, тому що спортсмен, а може тому що просто дурний. Але чесний. Хай, каже, живе на радість своїм учням. Оце він правду сказав, бо я по школі два кроки спокійно ступити не можу. На мені діти виснуть, як цукерки на ялинці.

Я уявив собі цю ялинку і ці цукерки, тому й не зміг втриматися від сміху. А потім знову вивів чесного фізрука на задану тему:

— Ну, все це смішно і цікаво, але як щодо аварії?

— Зараз! Щоб ви знали, я теж у тому кооперативі живу. Батьки з грішми помогли, ну і я своїх премій за медалі додав. І от якось каже мені цей висуванець: слухай, Ігорю, таке враження, що хтось мені наврочив. В Африці на їхньому кліматі здоров’я не підводило, а тут почало голову хапати, аж в очах темніє. Я ще засміявся, питаю: може, там тобі вітром надуло якусь місцеву болячку? А він: розумній голові вітер не завада. Навпаки, більше кисню! Oт із цією головою він ледь не пропав. Я не бачив, але казали, що вони з жінкою кудись їхали і йому недобре стало. Ну, він дружину попросив сісти замість нього за кермо і через п’ять хвилин машина вписалась у самосвал так, що аж передні дверцята вирвало і її з машини викинуло. А його так пом’яло, що і досі ледве дибає.