Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Експерти швидко встановили, що бідолаху застрелили зі спортивного малокаліберного пістолета. Куля влучила в око з невеликої відстані, майже впритул, смерть настала одразу. Ці м’які свинцеві кульки з малокаліберки мають невелику швидкість, а тому, втрапивши в мозок, одразу починають там крутитися. Що з цього виходить — уяви собі сам.

Свідків, звичайно, не виявилося. По-перше, все відбулося в густих заростях, по-друге, автомобільний рух по узвозу був досить жвавий, а постріл зі зброї цього калібру і за нормальних умов чути недалеко. Місце, де стояв убивця, відшукали швидко. Більше того, одразу виникла версія, яка потім підтвердилася. Нещасний собачник став випадковою жертвою, тобто, налетів не на свою кулю. Картина вимальовувалася приблизно така: вбивця стояв за бетонним стовпом електроопори на весь зріст і через прогалину в кущах вицілював когось, хто мав іти по тротуару вздовж узвозу. Тут за його спиною або тріснула гілка, або за дзявкав собака, або цей дурень ляпнув: а що ви тут робите? Вбивця рвучко повернувся і рефлекторно натис на спуск. Після чого швиденько вшився звідти подалі.

Від автора:

Коли я став пригадувати і записувати цю історію, то зловив себе на тому, що автоматично вживаю слово «кілер». І тільки тут до мене дійшло, що цього терміну в часи мого друга Олекси Сироти взагалі не було. Говорили і писали: вбивця. У кращому разі — випадковий убивця. А про найманих убивць навіть не заїкалися, хоча траплялися вони й тоді, але масовою професією це не вважалося.

Олекса Сирота:

Відбитків пальців на стовпі невідомий нам злочинець не залишив. Чомусь. Не було їх і на стріляній гільзі, а це вже скидалося на професійний почерк. З іншого боку — справжні злочинці такий тип зброї не застосовували. Калібр не той. Ну, хіба що впритул, в око, але це ж велика морока. Або випадковість. З іншого боку, когось же він там чекав, у тих кущах…

Далі події розгорталися за звичним для мене сюжетом:

— Оскільки, товаришу капітан, ви у нас не дуже завантажені, то обійдіть усі установи, де зареєстровані спортивні малокаліберні пістолети, і перевірте…

— Єсть перевірити, товаришу генерал!

— Не чую ентузіазму в голосі, товаришу капітан. У чому справа? Ви ж, кажуть, любите в робочий час гуляти вулицями. Замполіт доповідав…

— Якщо врахувати, товаришу генерал, що ці хлопавки є практично в кожній школі і на спортивних кафедрах усіх вузів плюс військові кабінети технікумів і ПТУ, то нагуляюсь я на все життя, що залишилося.

— А ви залучайте громадський транспорт. Для чого у вас безплатний проїзний на всі види? Йдіть працюйте.

Я зайшов до свого кабінету, відкрив телефонний довідник на розділі «Вищі учбові та інші навчальні заклади» і засумував. Їх було достобіса. Самих середніх шкіл понад сотню. Куди дінешся — столиця! На щастя, майже водночас зі станом глибокої туги мене осінило: а для чого існує телефон? Я зняв трубку і став для початку обдзвонювати директорів.

З’ясувалося, що малокаліберні гвинтівки (слава Богу, що цей бандит стріляв не з такої!) справді є практично скрізь. А от пістолет — то зброя рідкісніша, бо використовується не для початкової військової підготовки, а в тренуваннях спортсменів-розрядників. А цим займаються переважно в районних клубах ДТСААФу. Вже легше! Якийсь десяток з копійками клубів плюс півтори копи спорткафедр, кілька технікумів… жити можна!

Щоправда, з перших же відвідин мій ентузіазм дещо пригас. Річ у тім, що малокаліберні пістолети чомусь полюбила номенклатура середньої ланки на рівні райкомів партії та райвиконкомів. І, можна сказати, їх усуспільнила. Горобців вони стріляли на своїх дачах чи жаб у ставку — я не знаю. Але довелося-таки попобігати і попобігати, і вислухати чимало образливих реплік стосовно деяких несвідомих інспекторів з їхніми необґрунтованими підозрами.

Генерал, треба віддати йому належне, мені допоміг. Бо організував через відповідні інстанції суворий наказ щодо перереєстрації спортивної зброї і посилення правил її збереження та видачі. Але допомогло мені не це. І навіть не те, що частина пістолетів, як з’ясувалося, була вже давно і надійно вкрадена. Як це часто буває в роботі міліцейського нишпорки, шукаєш одне, а знаходиш те, що тобі насправді потрібне.

Одного дня я зазирнув до «тераріуму» — єдиного місця, де можна було не тільки випити кави сидячи, а й офіційно при цьому перекурити. І першим, кого я там побачив, був мій знайомий, викладач фізкультури однієї козирної десятирічки. Познайомилися ми з ним за досить кумедних обставин. Він зі своєю подругою стояв під рестораном «Динамо» і розмовляв про щось своє. В цей час у двір викотилася мала купа з кулаків, закривавлених морд, криків, лементу, матюків і столових приборів. Хтось із забіяк абсолютно випадково на льоту встромив у спину фізруку нікельовану виделку. Заслужений майстер спорту, колишній член збірної Союзу з класичної боротьби у важкій вазі незворушно висмикнув виделку, двома пальцями зав’язав її у вузол і галантно вручив своїй супутниці. Потім миттю розкрутив пожежний шланг, що висів тут-таки, на стінці біля входу, потужним струменем води охолодив пристрасті, далі загнав усю компанію в глухий кут двору і заходився вимочувати її там за рецептом підготовки оселедців під форшмак. Треба відзначити, що і наша чергова бригада, викликана переляканою адміністрацією, теж з півгодини робила вигляд, що боїться підійти до цього Геракла.