Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Трагічна історія, — погодився я. — Але до чого тут мій рудий колега? Всі ж аварії автоінспекція розкручує.

— Ну, я ваших танців не знаю. Але він у мене цілий день у спортзалі просидів, все розпитував про фізика. Що та як, а головне — чи були у нього вороги.

— А до речі, стосовно ворогів. Були?

— Як ви думаєте? Після тої перевірки у нього в школі тільки двоє друзів і залишилось: я та тьотя Франя, вахтер наш, колишня партизанка.

Я пообіцяв добродушному вчителю, що про все дізнаюсь і обов’язково йому розповім, а сам залишився у стані дуже глибоких роздумів. Бо всі автокатастрофи спочатку брала на себе автоінспекція. Якщо при розслідуванні спливав кримінал, підключали райвідділи. Але для того, щоб задіяти людей з міської Управи, та ще й із карного розшуку, потрібна була неабияка причина. І я би про неї знав. Тим більше, що аварія з колишнім фізиком трапилася порівняно недавно. Ніяких неприємностей особисто у мене за цей час не було, від роботи мене не відсторонювали, тому я мусив би щось та почути. Проте не почув. Висновок: покійний колега заліз не в свою парафію і вирішив влаштувати у державному карному розшуку ще й свій маленький приватний. Випадкові співпадіння виключалися, бо в усій нашій великій Управі був лише один рудий інспектор, нині покійний.

Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.

Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:

— Сідай і слухай.

А послухати було що.

— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?

— До жирафи, товаришу підполковник.

— А на чотирнадцятий?

— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.

— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш замполіт свою версію пропонують. Я їм: до нашого берега що тільки не приб’ється — як не версія, то ще щось. А цей гиндик почервонів і бовкнув, що я, мовляв, не розумію політичного підтексту злочину.

— Вибачайте, товаришу підполковник, що я вас перебив, але, здається, здогадався, в чому справа. Дозвольте?

— Ну, вгадуй.

— По цьому узвозу, крім звичайного транспорту двічі на день, вранці і ввечері одна відома всім машина катається. На Орджонікідзе і звідти. Причому, у весняно-осінній період. Бо взимку цей товариш живе на Десятинній.

— Вгадав, Олексо, вгадав. Уявляєш, що було далі, чи мені розказати?

— Не позбавлю вас задоволення.

— Я цю маячню вислухав і спокійно кажу: версія відпадає, бо собачника вбили з «мєлкашки». А по тій машині, на яку ви натякаєте, треба лупити з гармати. А ляпало мені: нічого не відпадає, злочинець міг там рекогносцировку робити. І нахапався ж словечок, він хоч сам коли-небудь бачив, що це таке?

— Звідки, товаришу підполковник? Просто у нього часу вільного багато, от він і читає книжечки про майора Проніна та про розвідника Кузнєцова. А сам, між іншим, в останній доповіді авангард з ар’єргардом переплутав. І вийшла повна крамола, що наша партія не попереду йде, а пасе задніх.

— З нього станеться. Проте я його не цим додавив. Коли він зрозумів, що стосовно рекогносцировки щось не те ляпнув, то почав на ходу нову версію висувати, мовляв, злочинець стояв там із гранатометом, а пістолет мав для самооборони. Ну, я його і дістав. Кажу: згідно з експертизою і показаннями свідків вбивство сталося десь близько дванадцятої години дня. На цей час згаданий вами товариш не катається в спецмашині узвозом, а давно сидить на своєму робочому місці і керує республікою. А от вас, товаришу замполіт, я вже кілька днів на вашому робочому місці застати не можу. Ані о пів на десяту, ані о дванадцятій.

— Знову перепрошую, товаришу підполковник, але одне лише запитання: наш комісар мовчки з кабінету вискочив чи послався на справи?

— Не вискочив — катапультувався! Аж задиміло. Але я тебе не для того затримав, щоб байками тішити. Ти сам якусь нормальну версію маєш? Мовчиш? Так ото ж… Хлопці, здається, всі ми дурню робимо. Бо вхопилися за отой пістолет, як дитина за цяцьку. Слава Богу, що ще не почали розробляти оточення отого собачника. Бо він — стовідсотково випадкова жертва. Що скажеш?