Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

Я завжди з певною іронією ставився до конкурсів краси. Адже на околицях міст, у найбуденніших місцях трапляються жінки, побачивши яких, запитуєш себе: хіба їм тут місце? Сусіди часто визнають їх гарними, та й по всьому. Людям і на думку не спаде порівнювати цих жінок з красунями на обкладинках журналів. Я не знаю, як повелися б імпресаріо або режисер, побачивши Лідію. Та й хіба я міг знати, якою була б її доля на екрані. Я знав лише, що сталось після того, як ми зустрілися поглядами. Я пройшов ще метрів з п'ятдесят, неначе приголомшений, потім обернувся. Лідія звернула з дороги на алею й зникла за деревами. Я обернувся й не вагаючись попрямував до будиночка вдови Шарло. Я заявив їй, що остаточно вирішив оселитися в неї.

Важко сказати, чого я сподівався, та й чи взагалі на щось сподівався. Я не залицяльник і не належу до тих нещасних метеликів, що в розпачі кидаються на перший-ліпший вогник. Якби владний обов'язок покликав мене в інший бік, я не вагаючись пішов би своїм шляхом. Але ж я був вільний. Чому ж, побачивши Лідію один раз, відмовлятись від надії побачити її знову? Пізніше, коли, бувало, чекав на телефонний дзвоник у «Пті-Лідо» або просто сидів там, нічого не чекаючи, я часто запитував себе: невже й інші завсідники, чиї очі пильно стежили за кожним рухом Лідії, гайнуючи в шинку свій час під глузливим поглядом дядечка Соньє, сподівалися на щось більше, ніж на єдину втіху — помилуватись красою його донечки? Порядність Лідії ніколи не була темою обговорення. Та й ніхто з цього строкатого товариства в светрах, спецівках, куртках не поводився з нею вільно, й така стриманість вражала мене.

Лідія завжди дивилася чоловікам просто у вічі, але що то був за погляд! Одразу ставало ясно, що вона не здатна на якусь дрібницю, на швидкоплинну втіху. Лиш однієї чудової днини могла зникнути разом з котримось із своїх поклонників. Але чому й досі ніхто не відважився на таку пригоду? А я сам… Людина — то вже таке нікчемне створіння, завжди прив'язане до дріб'язкових справ, налякане безповоротністю буття.

Отже, тієї фатальної хвилини, коли я саме зібрався виходити з шинку, ввійшла Лідія. І я не мав жодної можливості лишитися в залі: будь-яка затримка викликала б підозру. Лідія стояла переді мною простоволоса, в своєму благенькому блакитному пальтечку, стояла, ледь розтуливши вуста, наче відсапувалась. Запала тиша, й це мені аж ніяк не сподобалося. Я бачив спрямовані на Лідію погляди поліцаїв, бачив її чудову шию, великі виразні очі, стрімкі, мов пташині крила, брови. Мені здалося, що в цих очах промайнула тінь, спогад про якусь сумну таємницю. Лідія заплющила очі, а коли знов розплющила їх, тінь зникла. Не встигла Лідія пуститися клямки, як я відчинив двері й опинивсь на вулиці.

У Жеральдіниної дочки я не застав нікого. Сусідка сказала, що зять лаштувався поїхати до крамниці в Шарантоні, аби повісити об'яву, сповістити клієнтів…

— Коли займаєшся торгівлею, ви ж розумієте…

Доньки Люсьєни також не було — пішла прибирати матір, допіру отримавши на це дозвіл від поліції. Я здригнувся від спогаду про видовище, яке зараз відкрилось очам цієї жінки. На щастя, їй допомагала інша сусідка. В усякому разі було б недоречним розпитувати Люсьєну й надокучати їй у таку хвилину. Я навіть полегшено зітхнув, спустився до рукава Капітула й припаркував машину. Мені залишалося тільки написати репортаж.

Ступивши на міст Капітула, я знову побачив «Пті-Лідо», де, певно, й досі сиділи оті поліцаї, а може, ще й безсоромно залицялися до Лідії. Чи вистачить у мене витримки не зайти туди? А якщо зайду, то як це буде розцінено? Я подався алеєю Юзелі, щоб не йти додому навпростець.

Дійшовши до своєї Вишневої алеї, я згадав, що забув зранку попросити пані Шарло розпалити мою грубку. Тим гірше. Як завжди, я спершу постукав, а не отримавши відповіді, відімкнув двері своїм ключем.

Кухня була відчинена. Пані Шарло лежала там на підлозі горілиць, геть спотворена. Вона теж не мала обличчя. Сірчана кислота лишила на підлозі руді плями. Кіт пані Шарло тиснувся до стіни в кутку кухні, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть…

— Врешті, я вільний, чи мене в чомусь таки звинувачують?

Секретар суду сидів за моїм столом, прокурор улаштувався в моєму кріслі — втім, я сам запросив його сісти там, — а інспектор Бушрон походжав по моїх двох кімнатах, роздивляючись меблі та стіни й не приховуючи непереборного бажання негайно обшукати все приміщення. Однак, здавалося, прокурора шокувало моє запитання.