Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Ну що ж, — мовив він весело, — вам пощастило! Це ж просто робота вдома, еге ж?..

— А, то ви тут мешкаєте? — спитав мене Бушрон.

— За сто п'ятдесят метрів звідси.

— Ви були вдома цієї ночі?

— Звичайно.

Бушрон, можливо, спитав не думаючи, за звичкою. Та все ж таки у мене по спині сипнуло морозцем. Отже, з репортера я можу перетворитися на звинуваченого? Було ясно, що інспектор допитував мене вранці не дуже ретельно, я ж думав, що фах журналіста ставить мене поза підозрою. А якщо не знайдуть убивцю? Яким чином я доведу, що не вставав уночі, щоб задушити стару Жеральдіну?

— Ну, — вів далі інспектор, — підемо пити грог. Чортзна-як вогко у ваших краях…

«У ваших краях…» Він теж пов'язував мене з мешканцями Тополевого острова, з цією чудернацькою звіриною, яку я завжди спостерігав збоку, мов випадковий перехожий. Я точно пошивсь у дурні, погодившись на цей репортаж; далеко від очей поліцаїв я був би поза їхніми думками. Я вже почував себе, як людина, що боїться бути скомпрометованою. Проте, крім невдоволення, відчував також, що мене охоплює приємне почуття, просто втіха від того, що два поліцаї і я простуємо до шинку «Пті-Лідо».

Цей шинок заслуговує на краще перо. Він розташований на Мостовому шляху перед мостом Капітула. Там до самої води тягнеться широка тераса, є причали, човни, припнуті до паль, а в повітці лежать каное, які можна взяти напрокат. З архітектурної точки зору «Пті-Лідо» являє собою швейцарський будиночок — шале. Має два поверхи, один на рівні берега, другий — на рівні мосту, з дерев'яним фасадом, який тепер досить облізлий. Коли заходите до шале з вулиці, відразу потрапляєте в благодатне тепло. Господареві «Пті-Лідо», панові Соньє, щастило викликати в своїх клієнтів саме таке відчуття; але, щоб домогтися цього, він мусив перебудувати приміщення. Закритий на третину довжини переділкою з агломерату, з позабиваними з трьох боків вікнами, шинок нагадував радше грубий салун десь у Клондайку. Й це за умови, що ви заходите сюди не ввечері, коли припиняють подачу електрики, бо тоді при світлі гасової лампи, що стоїть на прилавку, шинок швидше нагадує нутрощі ескімоського іглу. Але — і це варте було всіх архітектурних прикрас — у шинку завжди добре гріла грубка. А крім того, там часто бувала Лідія. Я ще повернуся до цього, зараз же не відчуваю в собі достатньої наснаги…

Коли ми ввійшли, прокурор і комісар вже сиділи над склянками паруючого грогу. Інші поліцаї пили за стойкою. Господар простяг мені руку. Цупке сивувате волосся пана Соньє було геть скуйовджене. Мабуть, поява неординарних клієнтів перервала його пообідній відпочинок.

— Стривайте, — сказав він мені, — ви що, зрадили бокс?

— Тільки цього разу. Я тут за товариша.

Я був не від того, щоб натякнути: я не збираюся постійно вештатися з інспекторами поліції.

— Хто зна, — мовив Бушрон. — Може, вам сподобається…

Навіщо відповідати? Цей тип уже почав дратувати мене. Я вирішив, що він намагається мене «розговорити». Нічого в нього не вийде.

— Добродії також бажають грогу?

Грог був міцний і добре підсолоджений. Ні для кого не становило таємниці, а найменше для комісара, що близькість армійської бази США № 07811, розташованої на межі з Бонеєм, давала змогу населенню прикрасити свій стіл деякими ласощами. Господар «Пті-Лідо», пан Соньє, забезпечував мене — за, їй же Богу, помірною ціною — меленою кавою набагато вищого гатунку, ніж пайкова суміш. І ще я помітив — моя квартирна господиня, яку не можна було назвати цілком старою, щодня варила собі шоколад, пахощі якого піднімались аж до моєї кімнати.

Я рідко вживаю хмільне, але це не завадило мені належно оцінити міцність гарячого грогу. З келихом у руці я разом з поліцаями непомітно для самого себе підійшов до грубки. Господар похмуро витирав дерев'яний прилавок, і з того, як ворушилися його губи, я зрозумів, що він бурмоче: «Гидота!..» Це він робив п'ятдесят разів на день, коли брався за ганчірку: цинковий прилавок був конфіскований під час окупації, а дерев'яний неможливо тримати в належному стані. Комісар не наважувався порушити роздуми прокурора, який, можливо, розмірковував лише про свої газові радіатори. Інспектори запалили сигарети. Колега Бушрона пригостив і мене. В наш час цей порух чогось вартий. Я відповів:

— Ні, дякую. Не палю.

Бушрон подивився на мене так, ніби те, що я не палю, є ще однією підставою мене підозрювати. Тепер, коли я випив грогу, здоровий глузд підказував мені зникнути. З того, що я бачив і про що дізнався, — а треба ще відвідати доньку Жеральдіни Летандар, оце справжня мука, — вже можна було зліпити цілком пристойний репортаж. Поліцаї не виявляли ніякого бажання продовжувати розмову про злочин, а я зовсім не збирався ставити запитання й писати просто тут, на очах у господаря шинку та його клієнтів. Здоровий глузд підказував мені йти геть. Я добре знав, яка надія втримує мене, змушує гайнувати час, а пан Соньє за стойкою, мабуть, здогадувався, про що йдеться, бо інколи скоса позирав на мене. Я чув неквапливу розмову інспекторів про службові справи, вони хотіли ще посидіти тут, у теплі, чекаючи наказу прокурора. Будильник, що стояв на полиці поряд із пляшкою безалкогольного «перно», показував пів на третю. Саме вистачить часу заскочити до доньки та зятя загиблої, тоді напишу репортаж і встигну подати його до вечірнього випуску. Я навіть подумав, що зможу спокійно написати вдома: автомобілем легко дістатися до редакції — єдина користь із того, що я погодився на цей репортаж. Думка про те, що сяду за кермо швидкого автомобіля (а це в наш час така рідкісна насолода!), допомогла мені здолати розслаблення. До того ж, якби в цю хвилину навіть прийшла Лідія, обставини складалися зовсім несприятливо. Про що з нею говорити при поліцаях?.. Отож я сказав: