Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

«Троє чорношкірих американців учинили напад на перехожого в Баньоле». «Чорношкірий морський піхотинець у стані сп'яніння налетів джипом на дерево». Ця жінка, яка без хвилювання читала зведення найжахливішої з воєн, жінка, яка не тремтіла під час бомбардувань, — аж полотніла, подибуючи в газетах найменший натяк на витівки кольорових. «Негри!..» Нічого не можна було вдіяти з цим панічним, по-справжньому дитинним жахом, можливо, спадком якогось невідомого пращура, що вирятувався колись із страшної пригоди. Жеральдіна Летандар чула, як хтось ходить першим поверхом, і тремтіла в ліжку, враз утративши всю свою відвагу, неспроможна уявити собі, що зловмисники, які вдерлися до її дому, могли бути й білими людьми, яких вона не боялася. Будинок доньки стояв за п'ятсот метрів, поряд із колишньою внутрішньою митницею Кретея. Там усі, мабуть, спокійно спали — Люсьєна з чоловіком у їхній гарній спальні, вмебльованій березовим гарнітуром. А вона, Жеральдіна Летандар, була сама-самісінька, прикута страхом до ліжка…

Жеральдіна відчувала, як великі сльозини скочуються її обличчям. На мить промайнув спогад про Урбена, але вона ще не хотіла вмирати…

Жеральдіна почула кроки на сходах, і раптом страх зійшов. Вона відкинула простирадла, спустила ноги додолу. Засвітила світло і, взувши капці, рішуче попрямувала, але не до вікна, щоб покликати на допомогу, а до дверей своєї спальні. Двері відчинилися.

— А-а! — мовила Жеральдіна…

Бармен Гастон зняв трубку:

— Алло… Вам пана Норея?.. Так, він тут… Добре, пане. — Обернувшись до мене, він сказав:

— Пан Комб запрошує вас на нараду, пане Норею.

А я саме збирався замовити сніданок.

— Ви певні, що йдеться про мене?

— Так, пане Норею.

Я підвівся з-за столика. Я не звик, щоб мене кликали на наради. Правду кажучи, такого ще не траплялося. Тільки відповідальні редактори рубрик укупі з головним редактором і секретарями редакції входили до цього мозкового тресту. Йдучи сходами донизу, я запитував себе, яка цеглина звалиться мені на голову сьогодні.

Керівництво редакції сиділо півколом перед директорським столом. Мене зустріла прикра тиша.

— Що це за справа в Кретеї? — спитав мене Комб. — Злочин на грунті кохання?

— Не знаю, пане директоре, не думаю…

— Боде казав, ніби це трапилося неподалік від вас. Здається, вас навіть допитували в поліції?..

— Так, пане директоре, сьогодні вранці. В мене лише перевірили документи, спитали, чим я займаюся, де працюю. Мені здалося, поліцаї цілком удовольнилися цим. Я майже відразу ж поїхав, бо мав бути тут…

— Ви не знаєте, в чому справа? Ви навіть не поцікавилися?

Я вагався з відповіддю. Мовчазна несхвала з боку Великої Ради гнітила мене.

— Там не йшлося про спорт, — промовив я невпевнено. — Я чув од моєї квартирної хазяйки, ніби вбили стару жінку з метою пограбування…

— І більше ви не розпитували?

Директор Комб відчув, що сигара згасла. Хронікер релігійного життя поспішив дати йому вогню.

— Дякую, — сказав директор і знову звернувся до мене: — Дозвольте, мій любий Норею, зауважити, що вам зовсім бракує журналістського хисту. «Не йшлося про спорт»! Це не причина! Отже, якби поряд із вами під час футбольного матчу вбили президента Франції, вас би це не збентежило?

— Я не цікавлюся футболом, пане директоре…

Відповідальний моєї рубрики пригнічено відвернувся. Я, мабуть, ішов на дно. Комб розкричався:

— Футбол, чи бокс, чи пінг-понг, чхав я на все! Я знаю, що кажу, я не ідіот!..

— Пане директоре, я…

— Як?! Цієї ночі поряд із вами скоєно злочин, ви бачили, як прибула поліція, були на місці пригоди, обставини склалися так, що мали все для репортажу, і ви все це випустили з рук?

— Усе, що знав, я розповів панові Боде вранці, щойно прийшов на роботу.

Директор знизав плечима.

— Тобто нічого. Місце дії, людей, атмосферу — все, що потрібно для хвилюючого репортажу, ви залишили при собі! Нечувано! Все це вас не цікавить!

— Так, пане директоре, — мовив я твердо. — Злочини, мене не цікавлять.

Голови перших редакторів обернулися до мене. В їхніх очах я побачив переляк. А в деяких щось на зразок захвату моєю зухвалістю. Кожна людина, яка захищає свою гідність, автоматично стає цікавою, я це вже помічав. Сам директор Комб, здавалося, був вражений моєю поведінкою. Та після миттєвої розгубленості до нього, як завжди, повернулася притаманна йому владність, і він знову розкричався:

— Ага! Злочини вас не цікавлять? Ну, то знайте, що в усякому разі вони цікавлять публіку. Це навіть те, що цікавить її найбільше, крім рубрики про постачання продуктів. Людям остогидла політика. Це вам кажу я! Того дня, коли ми справді робитимемо те, що схочемо… Гаразд, отже, ви нічого не знаєте?