Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Перекладено за виданням: Georges Blond. L'Ange de la Riviere morte. — Christian Bourgois, Paris, 1971.

Малюнки ОЛЕГА БЛАЩУКА

Жеральдіна Летандар нараз прокинулась: кімнатою хтось ходив…

Та ні, це знову лише кошмарний сон. Завжди той самий, викликаний одним і тим же. Лікар повторював їй десятки разів: «Забагато їсте на ніч. Мусите обмежитися легкою вечерею». І справді, тиск не падав, Жеральдіна відчувала, як гупає у вухах, переганяючи кров, її старече серце. Просто сказати — легкою вечерею! Коли зачинялася крамничка, всі страшенно хотіли їсти, й Жеральдіна теж.

«Матусю, ще трохи паштету? Я теж собі покладу!»

Зять Анрі відрізав ще одну скибку. Люсьєна підкладала дітям. Вельми приємно було дивитись, як ласують малюки. Адже тепер так багато дітей живуть надголодь. Навіщо тоді заробляти стільки грошей… Врешті Жеральдіна й собі підкладала скибку паштету. Запивала вином; звичайно, не тим, що по картках…

Старече серце, що почало було вгамовуватися, раптом закалатало знов. Жеральдіна могла о присягнути, що хтось потихеньку торгнув дверима. Ні, не дверима її кімнати, а надвірними, на першому поверсі.

Півлежачи на трьох подушках із широко розплющеними в темряві очима, Жеральдіна дослухалася. Знову запала тиша. Інколи, у вітряну погоду ті двері стукали; але то було рівномірне, заспокійливе постукування: стук-стук, стук-стук… Двері немов промовляли до неї: «Ми, як завжди, на своєму місці, добре зачинені, на міцних завісах і засувах, це лише вітер пустує…» За довгі літа навчаєшся пізнавати всі звуки в своїй оселі. Жеральдіні здалося, що цього разу хтось добре наліг на двері, немов намагався зламати замок…

Люсьєна сто разів їй торочила: «Колись тебе, мамо, знайдуть задушеною. В твоєму віці жити самотою — божевілля…» Жеральдіна на те нічого не відказувала. Вважала, що дурістю було б у її віці жити в чужому домі. Навіть у рідних дітей. Працювати з ними, їсти за одним столом — згода. Але зберігати незалежність. Коли Люсьєна з чоловіком справили новосілля в своєму так затишно обладнаному будиночку — один лише Бог знає, скільки це коштувало! — Жеральдіна відчула себе сильною й гордою. Вона лишала їх увечері, щоб повернутись у власну домівку. До себе. Ні, вона нізащо не знесла б, щоб нею хтось командував, навіть рідна дочка. Люсьєна мала точнісінько таку ж, як і в неї, вдачу, верховодила над усіма, включаючи й чоловіка. Свого часу Жеральдіна теж тримала в руках Урбена Летандара.

Знов оті двері. Жеральдіна намагалася переконати себе: «Це, певно, якийсь собака чи, може, кіт». Ні, звичайно, не кіт. Кіт не притуляється до дверей. Собака наробив би більше шуму на цементованому ґанку. Таке вже траплялося, хоча сусідські собаки дуже рідко полишали свої подвір'я. То що ж це?

Крізь шалене калатання серця Жеральдіна намагалася слухати , а не уявляти . А вона саме уявляла собі навстіж розчинені надвірні двері. Встати, розчинити вікно й покликати на допомогу? За п'ятдесят метрів жили сусіди. Але якщо то лише собака, Жеральдіна стане посміховиськом. Їй уже вчувався голос дочки: «Ну ось, ти й сама бачиш, як це несерйозно! Віднині лишаєшся ночувати в нас». Говорячи про свій будинок, на три чверті оплачений матір'ю, Люсьєна казала: «в нас». То було цілком природно.

З темряви випливав світний циферблат будильника: за п'ять хвилин друга. Паризькою вулицею на повній швидкості пронісся автомобіль. Машини тепер бували тут нечасто, не так, як одразу після визволення. З десятої години вечора до сьомої ранку панувала тиша. О сьомій годині гурчали, беручись на гору, вантажні машини з американської бази. Досягнувши Паризької вулиці, вони неслись, мов навіжені. Частенько за кермом можна було побачити й негра.

На першому поверсі зарипіла підлога. Жеральдіна піднесла руку до горла. Тепер вона вже була певна, що це їй не примарилося. Саме зараз треба було звестися, відчинити вікно, покликати на допомогу. За хвилину могло стати пізно. Негри не знайдуть грошей на першому поверсі й піднімуться вище. Понад п'ятнадцять мільйонів в асигнаціях. Атож, п'ятнадцять мільйонів. Що ж це таке сьогодні діється…

Внизу таки хтось ходив. Важкі чоловічі кроки. Отже, це вже не вигадки, страхи, припущення, це — жахлива реальність. Годинник показував за дві хвилини другу. Коли перші вантажівки понесуться під гору, буде пізно. Жеральдіна відчула, що задихається від страху: «Може, я вже буду мертва!» Якась сила скувала тіло, щось важке притискало до ліжка її, завжди рішучу Жеральдіну Летандар, яка досі нічого не боялася, й це всі знали. Жеральдіна подумала: «Негри!..» — і все.